Олександра Бракен - Темні уми

засумувала за дитячими іграми, що може зробити з тебе свою особисту супервичепурену ляльку.

— Такі зараз діти, — мовила я. — Гадають, що світ належить їм.

Він усміхнувся.

— Такі зараз діти.

Ми ходили від машини до машини, аж поки не добралися до кінця парковки. Він не просив моєї допомоги, а я більше ні про що не розпитувала його. Ми могли би пробути в цій комфортній тиші кілька годин, але навіть цього було би мені замало.

13

Чабс та Зу не зраділи, що їх розбудили о пів на шосту ранку, не додалося їм настрою і тоді, коли Лаям змусив їх застилати ліжко, поки ми поприбирали у ванній кімнаті та замінили використані рушники. Не зовсім чисто після нас, але все-таки це краще, ніж дати керівництву готелю знати, що в них ночували самовільні поселенці.

Чабс тільки раз зиркнув на мене, прямуючи з готелю до мінівена, й остовпів. Його думка була написана на його обличчі каліграфічним почерком: «Ти все ще тут?»

Я знизала плечима. Змирися з цим.

Захитавши головою, він знову зітхнув. Щойно ми порозсідалися, Чабс і Зу посередині, ми всі поглянули, як Лаям замкнув готельні двері, тримаючи в руці стаканчик з гидкою готельною кавою.

Правильно, — подумала я, зиркнувши на Зу. Вона згорнулася калачиком, замість подушки підклавши руки у рукавицях. Він мало спав, адже так?

Лаям швидко виконав уже звичну для нього процедуру — перевірив дзеркала, нахил сидінь, і аж тоді всівся за кермо та повернув ключ у замку запалювання. Але після повернення до машини на порядку денному в нього було мовчання у відповідь на численні запитання Чабса щодо того, куди ми прямуємо. Дочекавшись, поки його друг добряче захропів, він озвався до мене:

— Ти карту можеш прочитати?

Через зніяковіння та сором, що заскочили зненацька мене, моє обличчя розпашіло.

— Ні, на жаль.

— Я собі подумав, що твій тато мав би тебе цього навчити, але то не біда. — Лаям поплескав по порожньому пасажирському сидінні. — Я потім навчу тебе, але зараз мені потрібно, щоб хтось дивився на знаки. Ну ж бо, пересядь на місце другого водія.

Я тицьнула пальцем у бік Чабса.

Лаям тільки головою захитав.

— Ти що, насміхаєшся? Вчора йому поштова скринька здалася клоуном.

Я, зітхаючи, розстібнула пряжку на паскові безпеки. Перелазячи через випростані ноги Чабса, я, озирнувшись, ще раз поглянула на його занадто малі окуляри.

— У нього насправді такий поганий зір?

— Навіть гірший, — відповів Лаям. — Приміром, коли ми тільки втекли з чортової Каледонії, то вломилися у якийсь будинок, бо ж мусили десь переночувати, чи не так? Посеред ночі я прокинувся від найстрашнішого у світі звуку, так наче поблизу в муках конала корова чи щось на подобу цього. Я пішов на те голосіння, прихопивши із собою забуту якимось малим биту, бо справді подумав, що доведеться проломити комусь голову, аби звільнити нам шлях для втечі. А потім я побачив, що сиділо на дні порожнього басейну.

— Не може бути! — вигукнула я.

— Може, — підтвердив він. — Соколине Око вийшов надвір у своїй справі, та якимсь дивом не помітив величезного отвору в землі. Вивихнув щиколотку і ніяк не міг вилізти, бо там було таки глибоченько.

Я щосили стримувалася, щоби не розреготатись, але це було неможливо. Картинка в моїй голові вималювалася до дідька яскрава.

Лаям потягнувся до радіо і взявся блукати по радіостанціях з тим, щоби я зупинила його на своєму улюбленому. Йому, здається, сподобалося, що я зупинилась на рок-гурті «The Who».

Їдучи весь час із опущеним вікном, я нахилилась, зіпершись підборіддям на руки. Ранкове повітря було тепле, поціловане першим сонячним промінням. А коли я глянула понад верховіття дерев, то не побачила нічого, крім небесної блакиті.

Ледве чутний звук, привид зітхання, пролунав за нашими спинами. Ми обоє повернулись назад, щоби глянути на обличчя сплячої Зу.

— Ми не розбудили тебе вчора ввечері? — запитав він.

— Я небагато розчула, — мовила я. — У неї часті жахіття?

— За ті кілька тижнів, що ми знайомі, це траплялося через ніч. Інколи їй сниться Каледонія, і я тоді заспокоюю її розмовами, але коли йдеться про її родину, я поняття зеленого не маю, що казати. Присягаюсь, якщо колись зустрінуся з її батьками, я їм…

Його голос поволі затихнув, але злість, якою він повнився, наче вихлюпнулася у повітря, і здавалося, що її можна намацати рукою.

— Що вони їй заподіяли?

— Віддали, тому що боялися, — пояснив він. — Як мене і Чабса. Наші батьки нас переховували, тому ми пізно потрапили в табір. А батьки