Террі Пратчетт - Химерне сяйво

— О, демони, — відізвався Верт. — Демони — це ще півбіди, порівняно з тим, що намагається сюди проникнути звідти.

— Гіршого за них годі й уявити, — сказав Пантер.

— Я можу уявити досить паскудні речі, — сказав Ринсвінд.

— Це — ще гірше.

— Ех.

— І що ж ви пропонуєте робити з цим всім? — сказав чіткий голос.

Вони обернулись. Бетан пронизувала їх поглядом, склавши руки на грудях.

— Перепрошую? — сказав Верт.

— Ви — чарівники, хіба ж ні? — продовжила Бетан. — Ну, то візьміться за це.

— Тобто візьміться за це? — про всяк випадок перепитав Ринсвінд.

— Знаєш ще когось, хто міг би це зробити?

Верт ступив уперед.

— Панночко, гадаю, ви не зовсім розумієте...

— Підземельні Виміри вторгнуться і заполонять наш Всесвіт, так? — сказала Бетан.

— Ну, так...

— Нас всіх зжеруть потвори зі щупальцями замість облич, правда?

— Все буде зовсім не так приємно, але...

— І ви просто дозволите цьому статися?

— Послухай, — почав Ринсвінд. — Все скінчено, невже не розумієш? Неможливо вкласти заклинання назад у книгу, неможливо повернути слова, що вже сказані, неможливо...

— Зате можна спробувати!

Ринсвінд зітхнув і повернувся до Двоцвіта.

Його там не було.

Очі Ринсвінда метнулися, ясна річ, до входу у Вежу мистецтв, і саме вчасно, щоб помітити опецькувату фігуру туриста з мечем, неоковирно затиснутим у руці, коли той шаснув всередину.

Ноги Ринсвінда прийняли власне рішення і, з точки зору його голови, цілковито хибне.

Решта чарівників дивилися йому вслід.

— Ну? — з притиском сказала Бетан. — Він вже пішов.

Чарівники намагалися не зустрітися поглядом один з одним.

Врешті Верт сказав:

— Можемо спробувати, гадаю. Воно начебто не поширюється.

— Але ж у нас і чарів як таких не залишилось, — сказав один із чарівників.

— В тебе, може, є краща ідея?

Один за одним, у церемоніальних мантіях, що виблискували у химерному світлі, чарівники повернулися і почовгали до вежі.

Вежа всередині була порожня, кам’яні сходи були вмуровані в стіну по спіралі. Двоцвіт вже встиг подолати кілька витків уверх, коли Ринсвінд його наздогнав.

— Постривай, — сказав він якомога привітнішим тоном. — Ця робота — для таких, як Коен, а не для тебе. Тільки без образ.

— І він би з нею впорався?

Ринсвінд поглянув вверх на актинічне світло, що падало згори крізь отвір у вежі, на самому вершечку сходів.

— Ні, — відверто сказав він.

— Тоді я буду не гіршим за нього, чи не так? — сказав Двоцвіт, розмахуючи краденим мечем.

Ринсвінд пострибав сходинами слідом за ним, тримаючись якнайближче до стіни.

— Ти не розумієш! — крикнув він. — Там наверху немислимі страхіття!

— Ти завжди казав, що у мене немає уяви.

— Так, твоя правда, — погодився Ринсвінд, — але...

Двоцвіт сів на сходинку.

— Послухай, — почав він, — я чекав на щось подібне відтоді, як приїхав сюди. Ну тобто, це ж пригода, хіба ні? Сам-один проти богів, щось в тому дусі, так?

Ринсвінд збирався відповісти, беззвучно плямкаючи губами кілька секунд, перш ніж на думку прийшли потрібні слова.

— Ти вмієш битися на мечах? — спитав він понуро.

— Не знаю. Ніколи не пробував.

— Ти божевільний!

Двоцвіт дивився на нього, схиливши голову набік.

— Хто б казав, — врешті відповів він. — Я йду туди, тому що не можу інакше, а ти — чого? — він показав униз, де решта чарівників, що натужно дерлися сходами. — А вони — чого?

Блакитне світло пронизало внутрішній простір вежі, мов спис. Вдарив грім.

Чарівники дісталися до них, захлинаючись кашлем і хапаючи ротами повітря.

— Ну, і який план? — спитав Ринсвінд.

— Плану немає, — відказав Верт.

— Гаразд. Чудово, — сказав Ринсвінд. — Тоді продовжуйте без мене. А я пішов.

— Ти підеш з нами, — сказав Пантер.

— Але ж я — навіть не справжній маг. Ви мене витурили, пам’ятаєте?

— Я й справді не пригадую менш здібного студента, — мовив старий чарівник, — але ти зараз — тут, і це єдина потрібна тобі кваліфікація. Ходімо.

Світло спалахнуло і одразу ж згасло. Жахливі звуки вмерли, наче кимось придушені.

Вежу наповнила тиша; з усіх можливих — саме ота важка, гнітюча тиша.

— Все припинилося, — сказав Двоцвіт.

Щось ворухнулося, високо вгорі на тлі червоного кружальця неба. Воно падало повільно, перекидаючись через себе і з’їжджаючи з боку на бік. Потім воно приземлилося на сходах на один виток вище від них.

Ринсвінд першим метнувся до нього.

Це була «Октава». Але вона лежала на кам’яній долівці м’яка й позбавлена життя, як будь-яка інша книжка, сторінки якої шурхотіли на легенькому вітрі, що продував вежу.

Двоцвіт, шумно сапаючи позаду Ринсвінда, кинув оком на книгу.

— Вони — порожні, — прошепотів він. — Кожна сторінка — абсолютно чиста.

— Значить, він це зробив, — сказав Верт. — Він прочитав заклинання, що в ній були. Успішно, треба визнати. Я б ніколи