Террі Пратчетт - Химерне сяйво

— Слухай, — сказав голос через решітку вельми люб’язним тоном, — ти просто піди і приведи нам сюди когось з чарівників, будь добрий.

Ринсвінд глибоко вдихнув.

— Відступіться від дверей, — проскреготів він.

— Що?

— Сховайтесь за чимось, — гаркнув він, і цього разу його голос прозвучав досить твердо. — Ви теж, — звернувся він до Бетан та Двоцвіта.

— Але ти ж не можеш...

— Я не жартую!

— Він не жартує, — підтвердив Двоцвіт. — Ота маленька жилка на його чолі, знаєте, коли вона отак пульсує, то...

— Помовч!

Ринсвінд невпевнено підняв догори одну руку і скерував її на двері.

Стало дуже-дуже тихо.

О боги, подумав він, що ж зараз буде?

У сутінках його підсвідомості Заклинання неспокійно засовалося.

Ринсвінд спробував, так би мовити, налаштуватися на вібрації металевого замка. Якби лиш він зміг посіяти чвари між атомами металу, щоб вони розлетілись врізнобіч...

Нічого не виходило.

Він судомно ковтнув і перевів увагу на дерево, з якого були зроблені двері. Воно було старе і майже скам’яніле, тож не горіло б, напевне, навіть якби його вимочили в олії і вкинули у піч. Хай там як, він спробував пояснити прадавнім молекулам, що їм треба пострибати вверх-вниз, щоб зігрітися... У напруженій тиші, що панувала у нього в розумі, він впився спопеляючим поглядом у Заклинання, що мало дуже жалюгідний вигляд.

Він почав мізкувати над простором довкола самих дверей: як би його можна було викривити в таку конфігурацію, щоб двері існували у цілковито іншому вимірі.

Двері продовжували існувати тут, з нахабно-непохитним виглядом. Вкриваючись потом — а в думках починаючи своє нескінченне дефіле перед класом, що глузував, — він з відчаєм знову повернувся до замка. Той, очевидно, складається з маленьких частинок металу, не дуже важких...

Через решітку долинули ледь чутні звуки. То чарівники врешті оговталися і скрушно хитали головами.

Хтось прошепотів:

— А я тобі казав...

Почувся тихенький скреготливий звук, потім щось клацнуло.

Ринсвіндове обличчя перетворилося на застиглу маску. З його підборіддя струменів піт.

Знову почулося клацання і скрип заржавілих штифтів. Траймон незадовго до того змастив замок олією, та її поглинули іржа та довговічний пил, тож єдиний спосіб, яким чарівник може пересунути що-небудь за допомогою магії — якщо немає змоги залучити певну зовнішню силу — це скористатися важелем власного розуму.

Ринсвінд щосили намагався запобігти тому, щоб його мізки повилазили через вуха.

Замок загримів. Металеві стрижні, втоплені у жолобки, трохи піддалися і штовхнули важелі.

Важелі клацнули і зрушилися у пазах. Пролунав довгий, натужний скрегіт, від чого Ринсвінд впав на коліна.

Двері на страждальних завісах розчахнулися. Чарівники обережно вислизнули в коридор.

Двоцвіт і Бетан допомогли Ринсвінду підвестися. Він стояв похитуючись, його обличчя посіріло.

— Непогано, — сказав один з чарівників, роздивляючись замок. — Хіба що трохи повільно.

— Яка різниця! — урвав його Джіґлед Верт. — Чи ви троє бачили кого-небудь по дорозі сюди?

— Ні, — сказав Двоцвіт.

— Дехто поцупив «Октаву».

Голова Ринсвінда різко смикнулася вгору. Його погляд набув осмисленого виразу.

— Хто?

— Траймон...

Ринсвінд ковтнув.

— Високий такий? — спитав він. — Русяве волосся, схожий трохи на тхора?

— Ну, раз ти сам про це згадав...

— Він був у моєму класі, — продовжував Ринсвінд. — Завжди казали, що він далеко піде.

— Він піде ще далі, якщо розгорне книгу, — сказав один з чарівників, який тремкими пальцями похапцем скручував собі цигарку.

— Чому? — не зрозумів Двоцвіт. — Що з ним станеться?

Чарівники перекинулись поглядами.

— Це — прадавня таємниця, що передається від мага до мага, ми не можемо розкрити її непосвяченим, — сказав Верт.

— Ну ж бо, скажіть, — занудив Двоцвіт.

— Ох, ну нехай, тепер це вже, напевне, не має значення. Один розум не здатний вмістити всі заклинання. Він схибиться і залишить діру.

— Справді? У голові чарівника?

— М-м-м... Ні. У канві Всесвіту, — відповів Верт. — Він, ймовірно, думає, що сам зможе все контролювати, однак...

Вони відчули той звук ще до того, як його вловили їхні вуха. Він зародився у камінні, як слабка вібрація, потім несподівано переріс у протяжний свист, що оминав барабанні перетинки і врізався прямісінько в мозок. Він звучав, наче людський спів, чи монотонне бубоніння, чи вереск, але в ньому були глибші й жахливіші обертони.

Чарівники зблідли. Тоді, всі як один, розвернулися і помчали сходами нагору.

Знадвору біля будівлі зібралися юрби. Дехто тримав факели, інші припинили обкладати хмизом стіни вежі і завмерли на місці. Всі вони не зводили очей з Вежі мистецтв.

Чарівники насилу протиснулися крізь натовп, не викликавши до себе жодного інтересу, і повернулися, щоб поглянути вгору.

Небо було заповнене місяцями.

Кожен був втричі більшим за власний місяць Диска, і кожен був схований від ока густими хмарами, окрім частини блідо-червоного серпика, на яку падало світло нової зірки.

Та на передньому плані вирізнялася Вежа мистецтв, на верхньому ярусі якої відбувалося щось несамовите. Там можна було помітити невиразні силуети, та нічого заспокійливого в них не було.

Той дивний звук змінився і став подібним до розбурханого осиного гнізда, тільки значно гучнішим.

Дехто з чародіїв опустився навколішки.

— Він це зробив, — сказав Верт, хитаючи головою. — Він відкрив прохід.

— Ті