Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

— Тум мат[161]? Ти п’яний? Нема чого пхатися, наче весь делійський вокзал для тебе одного, друзяко.

Е.23, не ворухнувши жодним м’язом на обличчі, відповів потоком щонайбруднішої лайки, щиро потішивши Кіма. Це нагадало йому хлопчиків-барабанщиків і підмітайлів у казармах за жахливих часів його першого навчання.

— Бовдур! — протягнув англієць. — Ніклджао[162]! Забирайся у свій вагон!

Крок за кроком, шанобливо відступаючи та понизивши голос, жовтошкірий садгу подерся назад у вагон, проклинаючи поліцейського інспектора і всіх його нащадків до останнього коліна прокляттям — тут Кім аж підскочив — Каменя Цариці, прокляттям написаного під Каменем Цариці і прокляттям цілого переліку богів з усіма їхніми повними іменами.

— Я не знаю, що ти там торочиш, — розчервонівся від люті англієць, — але то якесь триклятуще нахабство. Ану геть звідси!

Е.23, вдаючи, буцім не розуміє, поважно витяг свій квиток, англієць сердито вихопив той папірець у нього з рук.

— О, зулум[163]! Яке свавілля! — пробурчав у своєму кутку джат. — І то все через якийсь жарт. — Щойно він підсміювався з нестриманого язика садгу. — Щось, святий чоловіче, підводять сьогодні твої чари!

Садгу ішов услід за поліцейським, благаючи та принижуючись. У натовпі пасажири, заклопотані своїми дітьми та клунками, не звертали на них увагу. Кім прослизнув слідом за ними, бо йому блискавично майнуло у пам’яті, як цей дурний сердитий сагиб голосно обговорював особу однієї старої пані при ній самій, то було три роки тому неподалік Амбали.

— Усе гаразд, — шепнув йому садгу, затиснутий у галасливому, гучному, спантеличеному натовпі; попід ноги йому товкся афганський хорт, а у спину тиснув раджпутський сокольничий із кліткою, повною галасливий птахів. — Він пішов повідомити про листа, якого я заховав. Мені казали, що він у Пешаварі. Я мав би здогадатися, що він, як той крокодил — щоразу ховається в іншому броді. Від цієї біди він мене вирятував, але життям я завдячую тобі.

— Він теж один із нас? — Кім вигулькнув із-під пахви товстого погонича верблюдів із Мевару і розштовхав зграйку тріскотливих сикхських мотрон.

— І то один із найголовніших. Нам обом пощастило! Я доповім йому про все, що ти зробив. Під його захистом я у безпеці.

Він продерся через натовп, який штурмував вагони, і присів навпочіпки біля лавки поблизу телеграфного відділення.

— Повертайся, бо твоє місце займуть! Не хвилюйся за цю справу чи за моє життя, брате. Ти дав мені видихнути, а Стрікленд[164]-сагиб витяг мене на сухе. Можливо, ми ще попрацюємо з тобою у Грі! Щасти тобі!

Кім поквапився до вагону, він був окрилений, збентежений, але його трохи муляло те, що він не має ключів до таємниць довкола себе.

«У Грі я тільки початківець, це зрозуміло. Я б не зміг отак вистрибнути на сухе, як садгу. Він знає, що найтемніше місце — під лампою. Я б не додумався повідомляти новини під виглядом прокльонів… і який же розумака виявився той сагиб! Безсумнівно, я врятував життя одного з…»

— А куди подівся камбог, святий чоловіче? — прошепотів він, умощуючись у вже напханому людьми відділенні свого вагону.

— Його охопив страх, — відповів Лама із ніжним лукавством, — він бачив, як ти вмить перетворив магаратта на садгу, щоб захистити його від біди. Його це вразило. Потім він бачив, як садгу втрапив до рук поліції — і це все завдяки твоєму мистецтву. Тоді він ухопив свого сина і втік, він сказав, що ти перетворив мирного торговця на безсоромного лихослова, який ображає сагибів, і він боїться, що така сама доля спіткає і його. А де садгу?

— З поліцією, — мовив Кім, — принаймні, я порятував камбогову дитину.

Лама лагідно нюхнув тютюну.

— О, чело, бачиш, як ти перемудрив зі своїм мистецтвом! Ти подбав про камбогову дитину виключно заради заслуги. Але ти зачаклував магаратту з гордощів — я спостерігав за тобою — і ти скоса наглядав за збентеженням старого чоловіка і нерозумного селянина — от через те й уся біда і підозри.

Кім володів собою краще, ніж належало йому за віком. Як і будь-кому з його однолітків, йому було прикро ковтати докори і непорозуміння, але він почувався у безвиході. Потяг тим часом викотив із Делі у ніч.

— Це правда, — промурмотів він, — я погано вчинив, якщо образив тебе.

— Більше того, чело. Ти пожбурив у світ вчинок, наче камінь у водойму, і від нього так само розбігаються по світу хвилі наслідків, а ти і не зможеш сказати, які вони будуть.

Ця невідомість однаково сприяла як Кімовому гонору, так і душевному миру Лами — з огляду на те, що в Сімлі вже отримали шифровану телеграму про прибуття Е.23 у Делі, і, що важливіше, про місцезнаходження листа, якого він мав завдання видобути. Випадково якийсь надміру завзятий поліцейський арештував за звинуваченням у вбивстві, скоєному десь у далекому південному князівстві, одного вкрай обуреного агента з продажу бавовни з Аджміру, який намагався порозумітися з таким собі паном Стріклендом на делійській платформі, тим часом, як Е.23 пробирався околицями до замкнутого серця міста Делі. За дві години розлючений міністр одного південного князівства отримав кілька телеграм, які сповіщали, що всі сліди одного трохи пораненого магаратти втрачено, а до того часу, як лінивий потяг зупинився в Сагаранпурі, остання хвиля від камінця, якого Кім допоміг підійняти, облизувала сходинки однієї мечеті неподалік Рума, де потривожила молитву одного доброчесного чоловіка.

Лама, натхненний ясним сонячним промінням і присутністю свого учня, здійснив розлогий обряд біля ґраток на платформі, обвитих зарошеною буґенвілеєю.

— Ми облишимо це, — мовив він, вказуючи на мідний локомотив і блискучі колії, — по-їзд, хоч він і гарна штука, розтряс мої кістки на саму воду. Надалі ми будемо на чистому повітрі.

— Ходімо до оселі жінки з Кулу, — сказав Кім і весело покрокував уперед з усіма своїми клунками. Уранці Сагаранпурський шлях стоїть чистий і осяяний сонцем. Хлопець згадав свої ранки у школі святого Ксав’є — і це довершило його і так безмежну втіху.

— Звідки цей несподіваний поквап? Мудрі люди не бігають, мов курчата на осонні. Ми подолали сотні й сотні косів, і дотепер я зміг заледве мить побути з тобою віч-на-віч. Як ти можеш слухати настанови, коли довкола тебе штовхається натовп? Як можу я міркувати про Шлях, коли мене заливає хвиля балаканини?

— Твій язик не коротшає з роками? — посміхнувся учень.

— Як і її потяг до чарів. Пригадую, коли я минулого разу розповідав про Колесо Життя, — тут Лама пошукав у пазусі найновішу копію, — її цікавили тільки демони, які