Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

чимале коло кам’яною стежкою, повернулись до монастиря. Не знаючи ні сьогоднішньої відстані, ні напрямку, Редька все ж мала відчуття, що вирушати треба якнайшвидше, вдруге на ніч тут лишатися було не слід.

Відтак Дордже ще доста довго говорив зі старим монахом вже не англійською. Вони то зітхали, то посміювалися. Служка приніс їм на дорогу харчів, загорнутих у прооливлений сірий папір. Слава людському співчуттю! — ледь не скрикнула Редька, щаслива, що сьогодні вдасться уникнути розчинних макаронів. Бо вчора все закінчилося голим чаєм, коли хазяїн дому заснув, де сидів. Може, то бідній Редьці з голоду всі ті жахіття й наснилися.

— Добре, що згадав! — підвівся настоятель, коли вони вже закінчили. — Зачекай.

Він вийшов ненадовго в сусідню кімнатку, піднявся кудись сходами нагору (Редька собі не уявляла, що тут ще й так можна), щось там попересував і спустився до них.

— Ось, — простягнув він Дордже щось невеличке, Редьці поки не вдавалося розгледіти, що саме. — Це належало колись іще твоєму прадіду. Я ще зовсім юним послушником був, коли він наче випадково забув це в нас. Мене послали тоді його наздогнати й передати коштовність, я так і зробив. Але коли нарешті добіг цими стежками туди, де вони конями йшли дорогою, король сказав, що то він зробив навмисне. І що — хто зна — може, якраз мені доведеться передати це котромусь із королів тоді, коли йому це знадобиться значно більше.

Дордже тримав таємничу річ у піврозкритій долоні, Редька силкувалася якомога ввічливіше зазирнути йому через плече. Настоятель знов заговорив на їхній мові. Навіть, як здалося Редьці, лукаво підморгнувши, кивнув на неї Дордже. Відтак сказав англійською:

— Нехай там, куди ви хочете попасти, вас не чекає те, чого ви не зможете подолати.

Дордже, не випускаючи з долоней дідової передачі, став перед ним навколішки, те ж відразу зробила і Редька. Старий поблагословив обох, прочитавши коротку мантру кожному й помазавши їм лоба пахучою водою з латунної мисочки.

Дордже вже запакував у наплічник їжу, коли Редька, похопившись, вирила з наплічникових надр ледь прим’яту коробку сиґарильїв і поклала її настоятелю на столик. Ґречно за все подякувавши, вони перевдяглися у свій ще доста вологий одяг (Редька здригнулася від передчуття того, яка приємність чекатиме її на вітрі), попрощалися й вийшли. Малята в пурпурових ризах ще довго махали їм руками вслід.

— Покажи! — аж підскочила Редька, щойно вони повернули за найближчу гору.

— Та шо тут дивитися? — знизав плечима Дордже. — Ось.

Він вийняв із кишені замотаний у стару ганчірку твердий гострий предмет сантиметрів зо шість завдовжки. Редька розповила його — невеличкий важкенький кинджал-амулет, на ручці дві голови, чи то ведмежі, чи людські, чи демонічні. В руці тримати його було приємно, хоч Редька й не вгледіла на амулеті жодного натяку на коштовність. Може, в антикваріату свої канони?

— І шо це за длушпалка?

— Длушпалка? Це щоби в зубах копирсатися, чи в вусі? — Дордже витягнув ножа навпроти сонця. — От великі колись люди були, га? І діри в них у зубах великі…

— Ну, ладно. Я серйозно.

Дордже зітхнув.

— Називається ця длушпалка ґріґуґ. Таке от лезо вкупі з ваджрою. Викликає дощ, грім, плодючості сприяє… Ну, а заодно дає протекцію, як ти там казала? «Від порчі й зглазу, від щурєй, мишей, тараканов…»

— І блох.

— Ну ясно, шо блох. А заодно і всяких демонів та інших вражих сил. Курсувало між моїм прадідом і прабабкою, до них між августійшими парочками, ще старішими; а коріння, кажуть монах і легенди, аж до Падми відходять. Чи то він цю штуку вдяг на шию своїй улюбленій учениці Єше Цогял, чи вона йому. А то й не на шию, знаєш… — він явно натякав на вибрики в стилі приснопам’ятного Друкпи Кунлє, але Редька тут же зачепилась за Єше Цогял.

— Шось я там її імені не вчула, — з претензією на свій прекрасний слух, заявила Редька.

— А ти знаєш всі її імена? — посміхнувся Дордже.

Редька пропустила це повз вуха.

— І що — кому це передаватимеш ти? — якомога байдужішим тоном поцікавилась вона.

— По-чесному — мушу передати своїй любові. По традиції — законній жоні, яка й поняття не маю, як виглядає.

— Не бійся. — Спантеличина Редька прагнула струсити холодних мурашок зі шкіри й надати своїй інтонації максимальної щирості. — Буде красуня. Тут оно всі які гарні. Не те що бліді сраки-європейки… типу мене.

— Та яка ж ти бліда? — здивувався Дордже. — Давно, видно, дзеркало бачила. Ти вже сама почорніла від вітру й пилюки так, що в Середньовіччі тебе би хіба пшеницю в поле жати випускали. Але тобі личить. Хоч і виглядаєш старшою.

— Старшою?! — злякалась Редька.

— Ну, трохи.

День видався не дуже спекотний. Сонце ховалося за легким подертим серпанком, час від часу над ними пропливали, чіпляючись за зуби жовтих скель, химерні хмари. Ворони каркали замалим не людськими голосами, знічев’я супроводжуючи їх увесь сьогоднішній шлях.

— Дивно, — міркувала далі Редька, аби зійти з рейок своїх неправоздатних ревнощів. — Чого монах не передав цей меджік ґаджет тоді, коли сталася та біда з королівством?

— Сказав, що просто не встиг. Все було дуже раптово. Бігти на вірну смерть заради амулета — таке хіба вже точно лиш у казках буває.

Редька спробувала відігнати від себе зненацька на диво яскраві картини масового знищення: стрілянина, вогонь, крики, паніка і плач. Вона аж струсонула головою.

— До того ж цей тесак поверне свою повну силу тільки тоді, коли новий власник скупає його в трьох солених водах.

— А-а… — Редька не чула його, бо думала про те, що давно її мучило.

— Але до чого тут мій батько?

— Думаю, це ти мусиш взнати від нього самого. — Дордже зупинився, щоб підтягти собі лямки наплічника. — Зараз знову ж таки трохи ще не той час.

І скільки б Редька не діставала його ні далі дорогою вересками й тупотінням, ні прийдешньої ночі пошепки — добитися нічого так і не змогла.

— Скажи мені, май совість! Знаєш, скільки я вже його не бачила?! Навіть не знаю, чи живий він. Тьху-тьху-тьху, звичайно… Скажи мені, скажи, бо всьо заплутано! А то я, звісно, доставщик принців, чи хто ти там, але знаю не більше, ніж доставщик піци.

—