Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

і політично: шляхтичеві належалося вміти витрачати, а не рахувати, завойовувати доблестю, а не примножувати спритом, і якщо ми сьогодні вже увіч не впізнаємо в козацькій приписовій матеріальній «безтурботності» хрестоматійної лицарської magnificenza (легке ставлення до багатства), то не дивно, що так кепсько розуміємо і наших класиків. Коли вічно безмаєтний Т. Шевченко подавав у вікно випадковому жебракові золотого червінця, а дорогою з заслання, обікрадений у нижегородському борделі з усіх одержаних авансів за портрети, зовсім-таки «безтурботно» записував у шоденнику: «И поделом, вперед не бери незаработанных денег» («Журнал», 26.11.1857), то за такою широтою натури культуролог має вміти розгледіти не саму лиш індивідуальну щедрість справді-таки вільної, нічим духовно не «закріпаченої» особистости, а й цілком певну традиційну звичаєвість — той самий аристократичний етос козацького «нестяжанія», за яким борги вважалися честю, а прибуткова «лихва» — незмивною ганьбою. Відповідно й коли Леся Українка з істим патриціанським невдоволенням коментує «гендлярське» захоплення брата-гімназиста грою в «лотереї»: «Микось міг би розуміти, що подібний trafique зовсім не в традиціях нашої сім'ї» [10, 406], — це промовляє та сама родова погорда аристократки до «духа капіталізму», до всякого «торжища», яка, попри всю свою анахронічність, все ж не могла не зберігати в очах нової промислової та фінансової еліти (серед якої були, як-не-як, не самі «Пузирі й Калитки», а й Симиренки та Чикаленки!) флеру моральної привабливости. Меценатство індустріальної буржуазії взагалі значною мірою розвивалось як наслідування аристократичного доброчинства, і на українському рухові це видно зриміше, ніж деінде: його спонсори «демократичного» походження, складаючи свої анонімні пожертви, ще чинили у власних очах цілком «по-козацькому», «по-нашому», за відомим виразом П. Симиренка[436], — за прикладом нащадків козацької старшини (ті служили своєму новозаприсяглому «суверенові» — українському народові — всім, що посідали, зокрема й маєтністю, з уже геть невідповідною «духові часу» безоглядністю[437]).

Якщо перед лицарською ідентифікацією козацтва гальмує в нас нині навіть фахова культурологічна рефлексія, то про культуру в широкому сенсі годі й казати. Практично всі, заризиковані в ній у пострадянську добу, спроби обтрусити портрети нашої козацької еліти від пилу радянських ідеологем тільки засвідчують, як глибоко в колективну підсвідомість той пил уївся. Найпомітніші вилазки на цей терен двох чільних представників українського «шістдесятництва» — фільм «Молитва про гетьмана Мазепу» Ю. Іллєнка (2002) та віршований роман Ліни Костенко «Берестечко» (1999) — виявилися, хоч і різною мірою (фільм почасти, роман цілковито), естетично провальними з тої самої причини, що й свого часу в І. Драча з М. Мащенком переряджена під «комедію малоросійського репертуару» мінська трагедія Лариси Косач: через драстичну неадекватність власної художньої мови авторів — чуттєво таки геть «чужій і чуждій» їм культурі, попри всі намагання її опанувати й «одомашнити». У Ю. Іллєнка Іван Мазепа, цей уславлений «шармер» європейських монархів (не кажучи вже про дам!), у чиїй особі козацька культура чи не вперше набула рис уже й прямо куртуазних[438], куди більше нагадує радянського інтеліґента першого покоління — і по-п'яному бавить свого полковника, у традиціях чисто колоніального «народного гумору» (того, що в імперському театрі звався «дразнить хохла»), анахронічним простацьким анекдотом («Куме, вгадайте, що то таке — маленьке, чорненьке, на чотирьох ногах, з хвостом і гавка?..»): далебі, важко уявити собі такого «бесідника» рафінованим поцінувачем німецьких та латинських інкунабул! Ще фатальнішою стала поразка Ліни Костенко: її гетьман — Богдан Хмельницький — уже відверто пародійний, часами на межі ґротеску; половину роману він займається тим, що, оплакуючи поразку під Берестечком, впивається на відлюдді «до зелених коників», і його п'яні орації, та ще скарги обдуреного невірною жінкою мужчини, єдині й звучать у романі художню переконливо: дух сивухи геть заступив те, що Леся Українка називала «„пахощами“ давніх епох» [12, 395]. При всій старанності, з якою Л. Костенко заримовує біографію гетьмана як військового й політичного діяча, намагаючись не обминути жодного з відомих фактів (ні здобутої Б. Хмельницьким в єзуїтському колеґіумі освіти, ні його служби французькій короні, ні участи в битві під Дюнкерком, ні його союзу з польським королем Владиславом IV у проекті міжнародної антитурецької коаліції), всі ці «анкетні дані» лишаються в кращому разі пустою риторикою (наприклад, про освіту: «Я теж, мабуть, не темний чоловік. / Горація читав <…> Турецьку знаю, був там у полоні. / Польщизну вчив. Французька на мазі» — sic!) — і ніяк не контамінуються з витворюваним упродовж цілого твору мовним портретом галайкуватого сільського дядька (подібно й Ю. Іллєнко, щоб сповістити глядачеві про буцімто надзвичайно високу культуру козацького бароко, якої його персонажам ніяк не вдається продемонструвати «на  живо», змушений робити це риторичним прийомом — особисто з'являючись у кадрі для авторського коментаря). При спробі ж силоміць прищепити всю ту голослівно заявлену «високу політику» на дискурс, куди відповідніший персонажам Нечуя-Левицького («У мене жінка дебеленна, / у мене коні — ігиги! <…> У мене вороки і сволоки, / і хата, взята на кілок [?! — О. З.]», поетесі зраджує вже й елементарне почуття стилю, — матеріал не піддається, і грізний «східний Кромвель» починає голосити достоту як яка-небудь Шкандибиха чи Кайдашиха в себе на вгороді: «Чи я ж своїх суміжників турбую, / що напосілись гамузом? А тпрусь! <…> Так ні ж, повзуть, нема од них одгону. / Як свині, риють до моїх границь. / Лиш з України виметеш корону, / а цар вже в душу скипетром — пихиць!» і т. д.

У Л. Костенко краще, явніше, ніж у Ю. Іллєнка (не кажучи вже про М. Поповича), видно головну причину цілого цього культурного конфузу: це — міцно вкорінений в українську свідомість колоніальний стереотип козаччини як «селянського повстання» (NB: і це в країні, де 46 % населення жило в містах, а селяни заледве чи складали й третину[439]!), ватажок якого, згідно з усіма заповідями радянської історіографії, мусить бути «виразником інтересів простого народу» (за Л. Костенко — «сірих пострішан», «кобеняків», «куцих чорних свит»), а відтак і сам не ким іншим, як «мужиком» («А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик» — sic! — такого синонімічного ряду не дозволяв собі навіть запеклий українофоб Г. Сєнкевіч: для нього, як для всієї польської історіографії, непрощенна вина Б. Хмельницького, чи, як він його воліє геральдично йменувати у «Вогнем і мечем», «Абданка», полягає власне в тому, що той, сам бувши коронним шляхтичем, обернув зброю «проти своїх», став відступником польської корони, — Л. Костенко, правда, теж вкладає в уста свого Богдана мимобіжну, і теж по-дядьківському комічно хвальковиту згадку про шляхетне походження: «А цар московський, він якого роду? / Він що, з князів? Я сам герба „Абданк“!», — але цей, ні