Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

на ті часи освіту, була вражена страшною прірвою між країнами Європи й Московією. Софія гадала, що стає жоною самостійного московського володаря, а, прибувши в Московію, стала жоною «татарського данника» і була оселена в дерев'яному зрубі, так званих «хоромах».

«У Москві їй навряд чи подобалася простота обстановки та безцеремонність стосунків при дворі, де самому Івану III доводилося вислуховувати, за висловом його онука, «чимало грубих і докірливих слів» від гордих бояр» [6, с. 189].

Посланник німецького імператора барон Герберштейн, який двічі приїжджав у Москву в часи Іванового наступника, добре пізнав Московію і її вдачу, будучи уважною й спостережливою людиною, «заявляє про Софію в своїх записках, що це була жінка незвичайно хитра, мала значний вплив на великого князя, який чимало зробив під її намовою, її впливу приписували навіть рішучість Івана III скинути із себе татарське ярмо… (Саме Софія. — В. Б.) могла привезти сюди (в Московію) перекази та звичаї візантійського двору, гордість свого походження, досаду, що виходить заміж за татарського підданця… Особливо сприйнятливою могла бути думка про те, що вона, царівна, своїм московським заміжжям робить московських государів (васалів Орди. — В. Б.) спадкоємцями візантійських імператорів» [6, с. 189].

І неосвічена московська братія кинулася пристосовувати нове «візантійство» до старого монгольського «самодержавства», намагаючись з'єднати воєдино «візантійську даль» із «золотоординським улусничеством». Не все було гладко, але згодом почало вдаватися.

«До минулого зверталися не для пояснення явищ сьогодення, а для виправдання поточних інтересів, підшукували приклади для власних домагань. Московським політикам… XVI ст. мало було шлюбних зв'язків з Візантією: хотілося поріднитися й по крові, притім із самим коренем або світовим зразком верховної влади — із Римом. У тогочасному московському літопису з'являється новий родовід руських (київських. — В. Б.) князів, який походить безпосередньо від імператора римського» [6, с. 191].

Таким чином, «за щучим велінням, за московським хотінням», стали московити римськими спадкоємцями. Голота вигадлива!

Мене дивує, чому московити згодом не стали пред'являти претензій на історію Древнього Риму та не почали величати себе римлянами. Бачте, київську старовину прихопили, а римську — «посоромилися». Але, швидше за все, — не наспів час. Був потрібний період осмислення. І з'явилися б «нові римляни»: по вуха в бруді, що не вміли ні читати, ні писати, а жили по курних «ізбах».

Настала гаряча пора припасування князівського родоводу до «московського служивого сюртука». Історичними вигадками підганяли під Московію візантійську спадщину. Було створено брехливе «сказання про Володимира Мономаха». Основна думка «сказання» — значення московських князів як церковно-політичних спадкоємців візантійських царів. Складається облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» шостому (саме шостому, а не першому!) синові. Йдеться про шостого сина Мономаха Юрія Довгорукого, підкорювача так званої «Залешанської землі».

Саме в той час зароджується п'яна ідея первородства московита, його всемогутності й богообраності. Знайому всім практику «богообраності» великого хана Орди підганяють під постулати Російського православ'я. Намагаються навіки поріднити монгольський тип правління із християнською ідеєю.

«Ці ідеї, на яких протягом трьох поколінь (московських князів, із 1472 року по 1547 роки. — В. Б.) випробовувала свої сили московська політична думка, проникли у мисляче російське (московське. — В. Б.) суспільство. Чернець одного із псковських монастирів Філофей навряд чи висловлював лише свої особисті думки, коли писав батькові Грозного (Василеві III. — В. Б.), що всі християнські царства зійшлися в одному його царстві, що у всій Піднебесній лише він православний государ, що Москва — третій і останній Рим» [6, с. 193].

Нарешті, розродилися ідеєю! Чернець (московит!) обґрунтував поріднення великої ідеї богообраності Чингісхана, в стосунку до Московії — єдиний московський християнський Цар, богообраний для всієї Піднебесної (для всього Світу)!

Настав час виконання великої ідеї-маячні — проголошення Московського царя. Погляньмо, як почала здійснюватися ця ідея, як вершилися діяння вже під неї.

У 1493 році Іван III своєю владою спробував було привласнити собі титул царя, що означало бажання Московії виступити наступницею Візантії в успадкуванні православного царства (самого православ'я).

Читаючи історію, дивуєшся, скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше — царями заради цієї ідеї-маячні. Абсолютно необгрунтованої, на зразок домагань свого часу англійськими королями французького престолу. Заради цих «державних інтересів» жертвували — не лише працею і кров'ю, а й совістю. Погляньмо, як учинили московити із дружнім їм князем Василем Івановичем Шемячичем.

«У справі Шемячича віроломство московської політики компрометує гідність (російської. — В. В.) церкви… коли його викликали вдруге, він, стурбований, зажадав гарантій, «охоронної грамоти». Такі «охоронні грамоти», що обіцяли йому безперешкодне повернення (додому. — В. Б.), були видані Василем (III) і митрополитом Данилом. Незважаючи на це, Шемячич був арештований в Москві і заточений в одну із веж Кремля, де й помер… Владика (митрополит Московський. — В. Б.) був посвячений у змову проти… князя, свідомо доклав до цього свою руку…» [10, с. 10–11].

І боярин Берсень нагадав владиці Московському в бесіді: «А сам забув, додає Берсень, як Шемячичу грамоту писав за своїм підписом і печаткою, клявся йому (Шемячичу. — В. Б.) образом (святих. — В. Б.) Пречистої й Чудотворця, та на свою душу» [10, с. 11].

Такі вони, пастирі, митрополити московські. Зважувалися на найстрашніші гріхопадіння заради московської величі. Претензії та чималі потуги щодо візантійської спадщини, виявляється, були висловлені Московією за підказкою. Ще «у XIV ст. Душан сербський і Олександр болгарський виступили з такими ж претензіями. Вони мріяли про завоювання Константинополя і почали з проголошення себе царями. У манускриптах… знаходимо згадку про новий Царгород, яким повинно було стати місто Тирново» [4, с. 136].

Очікуванням болгарських і сербських царів не судилося збутися. Ще за сто років до появи в Івана III такої гадки (підібрати царський престол) упало під натиском Османської імперії Болгарське царство, точніше, Тирновське, — впало 1393 року, а Відинське — 1396 року. Така ж доля ще раніше спіткала й Сербію після жорстокої поразки від Османів на Косовому Полі в 1389 році. Так перші претенденти на Візантійську корону, не здійснивши мрії, втратили шанси.

І ось через більше ніж сотню років про свої домагання на візантійський трон заявила Московія. Домагання висловлювалися несміло й обережно: а чи не образяться Європа та Кримський хан? Західна Європа домагань не розуміла і не визнавала. Постали проти цього й Кримські хани Гіреї. Ще цілих два покоління (понад 60 років) запліднювалася ця ідея, доки нарешті за Івана Грозного не розродилася.

«Цар та Імператор у росіян того часу були синонімами… цей титул мали візантійські імператори, а вони ж були государями тієї великої Східної імперії, яку хотіли знову відновити в новій столиці православного світу.