Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

Так я мимоволі став бунтарем проти самодержавства, і довкола мене стали гуртуватися не тільки вигнанці-греки, а й інший непокірний народ. Рятуючись від нових сатрапів і замітаючи сліди, я носився по світах, притягуючи до себе зненависть одних і пошану інших. Вчився сам боротьбі і вчив інших. Світ ловив мене і таки зловив, і запхав сюди, на закрайок землі, кинув, як дикуна, в кам'яну печеру.

Що ж, сказав я собі в сокрушенні серця: ти зробив усе, що міг для поширення правдивої еллінської демократії; ти дав людям усе, що мав і міг. Тепер ти заслужив сповна насолодитися спілкуванням із нетлінними тінями інших еллінів ‒ Піфагором, Платоном, Діогеном, Арістотелем, Анаксагором, Гомером… І вони радо ввійшли в мій тісний острог. Нам ніколи не було нудно і сумно, бо мудра думка і одкровення духу люблять тишу і спокій. І свободу бездіяльності, як стверджував Сократ. Оце я тепер маю, дякуючи своїм тюремникам. А ти, синку, хочеш мене від цього визволити?! Що ці плісняві стіни ‒ пфу! ‒ вони мені не завада. Я близький до формули, яка водночас повалить каземати й тюрми всього неправедного світу. Як ‘наш іржавий ключик, ‒ вона вмент розімкне кайдани всіх стражденних і в першу голову ‒ кайдани їх душ, їх совісті. Ось із чим я залишаюся тут, виряджаючи тебе на новий шлях живого пізнання.

…Ага, забув сказати про головне, з чого почав свою сповідь. Через рік після моєї втечі кохана Лаща вийшла заміж за багатого критянина. Я й це пережив, але з серця її не викинув. Вона й далі зі мною, в мені, бо вона моя половина. Ми з нею не що інше, як спілка розділених часток єдиної колись істоти. До цього здогаду прийшов колись Платон. Мені пощастило: я знайшов свою половину за життя. І Аренті теж пощастило. Де б я не був усі ці роки, назирці за мною йшли її гроші і її листи. У них одне й те ж: «Відтоді як ти подарував мені себе, ти завжди зі мною». Вона й тоді хотіла бодай арештом приблизити мене, замкнути при собі в золотій клітці. Вона й нині, послуговуючись владою і зв'язками, поривається мене визволити чи хоча б полегшити мою долю. Але я не приймаю цих дарів, бо не заслуговую їх. Хоча й не відбираю себе від неї, бо їй це потрібно. Цим вона живе.

Синку, ось що я скажу тобі наостанок: найбільша сила ‒ це сила віри; і найбільша краса ‒ це краса вірності.

А тепер іди. Ти більше не будеш мене чути. Прислухайся до свого власного внутрішнього голосу. Коли навчишся його чути й розуміти, побачиш, що люди і світ теж прислухаються до твого голосу. І прислухайся до чисел. Рахуй кроки, рахуй години і дні, і труди свої розраховуй. І гроші рахуй; рахуй навіть за тих, хто цього не робить ‒ і тоді й вони їх матимуть, дякуючи твоєму розрахунку. Якщо станеш на цю путь, якщо відчуєш, що це твоє, не забувай про головний клопіт Пісістрата.

Живи з вірою і будь вірним собі. І це тебе вбереже». ‒ Останні слова пролунали ледве чутно, ніби з води. Зате почулося мірне хропіння. Натомлений днем, Гречин спав як дитина.

Я огледівся, темінь колола очі. Нагрітий дах потріскував під холодною росою. Я намацав зубці і потягнув черепицю. Одну, другу, третю. Вистромив у ніч голову. Тверда, пронизлива свіжість вдарила у перенісся, приглушила. Я вхопився за лату, аби не впасти в провал, з якого виліз. I тоді вчув із двору голос, що розворушив мене і зібрав докупи. Це був збуджений собачий гавкіт. Пес аж захлинався з радості. Він учув і впізнав мене ‒ мій Палений. Я пробрав ще ряд черепиць і нахилив голову. Палений дер писок у небо і зичливо скавулів. Його зацитькував довготелесий ліктор, що явно не був собачником. Інакше б легко розчовпав, що до чого. Він накручував повід на кулак і хряскав пса шапкою, аби той не будив офіцерів. Вікнини їх касарні виходили на цей двір.

«Чі-і-і-іт!», ‒ шикнув я тихим сичем. Палений завмер, та лишень на мить, передніми лабами скочив на стіну і став дряпатися вгору, до мене. Вартівник підняв голову і наші погляди в млявому мерехтінні гасниці пересіклися, зіткнулися чотирма вістрями. Я побачив, як страх скривив його чорні губи, а рука потяглася до ременя на плечі. «Не так скоро», ‒ шепнув я, слідкуючи, як пущена мною черепиця ребром лягла йому на простоволосе тім'я. Той тріпнув руками і поклоном упав під стіну. Пес рвонувся й потяг за собою зм'якле тіло.

Я боязко оглянув порожній двір. Перша роса покрила брук, що міддю лиснів під ліхтарем. Ламкий вогник доїдав учорашню свічу. Міг кожної миті заступити сторож, аби поміняти її. Час тиснув на мене, пхав донизу І я, взявши в поміч гілляку липи, ковзнув із даху. Я відвик від вільних рухів, від чуття простору, я забув, що не маю крил. Галузка пружно поклала мене на землю, але лівій нозі дістався горбатий камінь. Кісточка хруснула, як роздушений горіх, і цілим хребтом пробіг аж до мозку пекучий вогонь. Палений від радісної чулості навалився на мене, притискаючи до лежачого вартівника. Зів'яле тіло було теплим, живим, чуприна намокла кров'ю. «Кров ‒ це добре, ‒ подумав я. ‒ До рана прочуняється».

Я відтягнув його в тінь, припер плечима до стіни, відмотав поводок. Це я робив навколішки, притлумлюючи біль у нозі. А коли спробував підвестися, мусив долонею затулити свій крик. Ступити на ліву ногу не міг. Спираючись на мушкет, я дошкандибав з ліхтарем до колодязя. Кусливими джмелями роїлися думки, доки я не встромив голову в повне відро, з якого зизим оком глянув на мене місяць. Я аж хитнувся вбік, зашпортався об корито, з якого, видимо, напували псів. І тоді прийшла студена ясність, що й продиктувала свій несподіваний рішенець.

Я відв'язав відро, відміряв ліктями на ланці потрібну довжину і обв'язав ним дерев'яне корито. За цією роботою Палений лизав мені руки, лице. Я взяв його за вуха і наблизив морду. Ми дивилися одне одному очі в очі. Пес щулився, дрібно моргав, посміхався. А я заламував йому вуха в боки і донизу, і говорив очима те, що мав йому сказати словами. Палений утробно мурчав. На широкій цямрині він дав себе вмістити в корито, і я стягнув поводок на повисах ланца. Згори прив'язав лампу. Пес дрібно