Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

абсолютну владу. До спальні його проводжали Том із Адольфом. Лакей, вважаючи це вибриком господаря, підсміювався над Томом, якого те, що відбулося, вразило настільки, що бідолаха аж до ранку не склепив очей і решту ночі присвятив молитві за свого пана.

Наступного ранку Сен-Клер, сидячи у своєму кабінеті в домашніх пантофлях, дав Томові гроші на деякі покупки, але слуга вийти з кабінету не поспішав.

— Чого ти чекаєш, Томе? — запитав Сен-Клер. — Щось не так?

— Не так, мій пане, — відповів Том таким смутним голосом, що Сен-Клер відклав газету, поставив чашку з кавою на стіл і повернувся до Тома.

— Що трапилося? У тебе такий вигляд, ніби хтось помер.

— Ніхто не помер, слава Богу, але мені дуже тяжко на душі. Я думав, що господар — людина, добра до всіх.

— А що я зробив не так, Томе? Кажи! Тебе образили?

— Господар добре до мене ставиться, мені всього вистачає і я не скаржуся ні на що. Але є людина, до якої господар ставиться погано.

— Та що з тобою, Томе? Що ти маєш на увазі? Говори!

— Я задумався про це нині о другій ночі, та й досі постійно думаю про це. Господар погано ставиться сам до себе.

Том говорив це, стоячи спиною до Сен-Клера і тримаючись за дверну клямку.

Сен-Клер відчув, що червоніє, проте легковажно розреготався.

— І тебе засмучують такі дурниці? — вигукнув він.

— Так! — сказав Том, різко повернувшись і падаючи на коліна. — Дорогий мій господарю! Ці дурниці можуть згубити ваші тіло й душу. Про вино у Святому Письмі сказано так: «Як змій, воно укусить і ужалить, як аспид», мій пане!

Голос Тома затремтів, сльози покотилися із його очей.

— Ах ти ж нерозумний! — вкрай розчулено сказав Сен-Клер. — Устань, Томе! Я не вартий твоїх сліз.

Але Том усе одно стояв навколішках і благально дивився на Сен-Клера.

— Ну гаразд, Томе, я більше не прийматиму запрошень на ці дурнуваті вечірки, — сказав Сен-Клер. — Слово честі! Сам не розумію, чому не покінчив із цим раніше. Огиду до самого себе і такого проведення часу — ось що я відчував після них. Томе, а ти вставай, займися справами. Ну, заспокойся вже! І не треба мене благословляти, я ще не став таким, яким ти хочеш мене бачити, — додав він, лагідно підштовхуючи Тома до дверей. — Я тобі обіцяю, більше ти не побачиш свого господаря у такому стані.

Том, задоволений і заспокоєний, вийшов з кабінету господаря, на ходу витираючи обличчя від сліз.

— Я дотримаю слова, — сказав Сен-Клер сам до себе, зачинивши за Томом двері.

Радо повідомляємо, любий читачу, що обіцянки Сен-Клер таки дотримався, адже пиятика була для нього не задоволенням, а радше звичкою.

Далі перед нами постає нелегке завдання: описати ті нескінченні клопоти, на які добровільно прирекла себе міс Афелія, погодившись вести господарство джентльмена з Півдня!

Робота слуг у південних штатах повністю залежить від характеру і організаторських здібностей їхніх господинь.

І на Півдні, і на Півночі є жінки — вроджені рабовласниці, які наділені педагогічним тактом та управлінським талантом. Вони без значних зусиль і зайвої строгості спонукають слуг виконувати свою волю, досягають ідеального порядку та злагоди у своїх володіннях. Добре вивчивши риси характеру своїх невільників, вони компенсують недоліки одних якостями інших. Таким чином, система управляння працює майже безперебійно.

Такою була місіс Шелбі, колишня господиня Тома та Елізи. Але такі рабовласниці типовіші для північних штатів — на Півдні їх не дуже багато. Ні Марі Сен-Клер, ні її мати подібних талантів не мали. У лінивої, інфантильної Марі слуги були такими ж. У розмові з міс Афелією Марі поверхово описала безлад, що царював у їхньому домі, хоч і неправильно визначила його винуватців.

Уперше приступаючи до своїх обов’язків у кузеновому домі, міс Афелія прокинулася о четвертій ранку, сама прибрала у своїй кімнаті, як робила це у батьківському домі. Це страшенно здивувало б місцевих покоївок. А потім одразу ж кинулася в атаку на буфети й комірчини, ключі від яких відтепер були у неї.

Вона все прискіпливо оглянула: комору, шафи з білизною, буфети з фарфором, кухню, погріб. Скільки схованок і таємниць того дня було розкрито! Як це сполохало домочадців, які досі правили в усіх кімнатах! Як ретельно було перемито кісточки «північним дамам», яскравою наочністю яких виступала ця дивачка — міс Феллі!

Тітонька Ді не знаходила собі місця, вбачаючи порушення своїх прав у діях нової господині. Досі на кухні ніхто не вказував їй, що і як робити! Діна, як і більшість африканок, була талановитою кухаркою, не гіршою за тітоньку Хлою. Але остання працювала в домі, де панував порядок, а Діна дуже залежала від зрадливого натхнення. Вона була натурою творчою, і її кулінарний геній був досить-таки примхливим. Як і всі митці, тітонька Ді була самовпевненою, упертою й часто помилялася у найпростіших побутових питаннях.

Докази логіки і здорового глузду ніяк на Діну не впливали. Вона не визнавала жодних авторитетів і керувалася лише власними переконаннями. Жила, як звикла, і нічого змінювати не збиралася. Так було і при старій господині, Сен-Клеровій тещі, і при самій «міс Марі». Навіть після заміжжя своєї господині Ді продовжувала називати її саме так. Та пішла шляхом невтручання у кухонні справи і забезпечила тітоньці Ді абсолютну владу над каструлями.

Діна блискуче виходила сухою із води. Будь-яку свою провину вона майстерно і непомітно перекладала на голови і плечі, що необачно опинялися поруч. Її репутація бездоганної кухарки не викликала сумнівів ані у домочадців, ані у гостей. Якщо раптом страва не вдавалася, Діна знаходила тисячу і одну причину цієї прикрості та стільки ж винуватців, яких одразу ж позбавляла обіду.

Щоправда, такі невдачі у Діниному царстві траплялися нечасто. І хоч вона робила все, як то кажуть, починаючи з кінця, кухонне начиння не мало свого місця, а приміщення кухні завжди виглядало ніби щойно після урагану, страви її були неперевершені. Проте для того, щоб попоїсти, слід мати хорошу витримку та не захлинутися слиною, чекаючи, коли вона нарешті дозволить подавати свої шедеври на стіл. Тоді домочадців буде нагороджено трапезою, гідною найвимогливішого гурмана.

Настав час розпочинати приготування обіду. У Діни був свій перевірений спосіб заручитися підтримкою духів домашнього вогнища. Щоб приготувати смачний обід, Діна неодмінно мала добре перед тим відпочити і викурити звичну порцію тютюну з улюбленої коротенької люльки. Це її розслабляло і було невичерпним джерелом натхнення.

От і цієї передобідньої пори Діна медитувала з люлькою у роті, сидячи у кухні просто на долівці.