Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Ось і Майкл, до того ж не сам! Ти ба, з ним Амарія та Стівен! — радісно сповістив Фінеас. — Тепер нам страшитися нічого.

— Почекайте, — сказала Еліза. — Треба допомогти цьому нещасному. Чуєте, як він стогне?

— Так, залишати його тут не можна. Вчинімо по-християнськи. Донесемо його до брички, — запропонував Джордж.

— А далі що? Нехай квакери його виходжують? Оце так! А взагалі, як собі хочете. Спочатку треба з’ясувати, що з ним, — сказав Фінеас і подибав до пораненого.

За роки свого мисливського життя він дещо навчився тямити у пораненнях, тож опустився на коліна поруч із потерпілим і почав оглядати рану.

— Меркс! — пролепетав Том. — Це ти, Мерксе?

— Ні, це не Меркс, — сказав Фінеас. — Не той випадок! Йому лише б свою голову врятувати. Твій Меркс давно дав дьору звідси.

— Тепер мені кінець, — пробурмотів Том. — Пес вошивий… Покинув мене на певну загибель… Мати казала мені, що так і буде.

— Ах ти Господи! У нього, бідаки, ще жива мати! — жалісливо озвалася стара негритянка. — Ну як тут не поспівчувати!

— Тихо, приятелю, не гарчи і зубами не стукай, — сказав Фінеас, коли Локкер зморщився від болю і відштовхнув його руку. — Якщо кров не зупинити, то прийде тобі амінь. — І він заходився накладати на його рану пов’язку із зібраних у всіх присутніх носовичків.

— Це ти мене штовхнув? — слабким голосом запитав Том.

— Я. Навіть можу пояснити, чому зробив це — щоб ти сам потім нас не зіштовхнув.

Том сіпнувся.

— Та потерпи вже! Дай перев’язати як годиться! Ми незлопам’ятні, нічого злого тобі не робитимемо. Відвеземо до добрих людей, вони тебе доглянуть краще, ніж рідна мамця.

Том охнув і заплющив очі. У таких, як він, сміливість і хоробрість прямо залежні від самопочуття й щезають разом із втратою крові. Тепер цей велетень у своїй безпорадності виглядав жалюгідно.

Тим часом утікачі й Майкл підвезли бричку. Сидіння з неї витягнули, буйволячі шкури склали на один край, і четверо чоловіків, добряче поморочившись, поклали туди Локкера. До того моменту він вже був непритомний. Жаліслива старенька сіла поруч із ним і поклала його голову собі на коліна. Біля неї сіли Еліза із Джимом.

— Рана небезпечна? — запитав Джордж, заскакуючи наперед до Фінеаса.

— Глибока. Та й побило його добряче, поки летів униз… Знесилів від втрати крові. Та нічого, видужає. Може, йому це й на користь — наука на майбутнє.

— Добре! — вигукнув Джордж. — Мені було б важко жити, усвідомлюючи, що він загинув через мене — навіть якщо правда й була на моєму боці.

— Згоден, — сказав Фінеас. — Убивство — справа брудна. Раніше я був мисливцем і не раз бачив, як дивляться поранені олені. Під таким поглядом почуваєшся останньою падлюкою. А людину вбивати ж іще гірше… Правильно каже твоя дружина: усіх нас чекає суд Божий. Квакери суворо засуджують вбивство. Я, згадуючи минуле, раз у раз дивуюся їхній правоті.

— Куди ж його нам тепер подіти?

— Відвеземо до Амарії. Там у нього є старенька Доркас Стівенс, то у неї захоплення таке — хворих виходжувати. У неї він за два тижні вже бігатиме.

Приблизно по годині змучені подорожні під’їхали до охайної ферми, де їх уже на столі чекав ситний сніданок. Тома Локкера обережно вклали в таку чепурненьку та м’яку постіль, на якій він, мабуть, не лежав зроду. Рани йому промили, перев’язали. Він лежав тихо, мов сонна дитина, важко піднімав повіки, позирав на білі завісочки і на людей, які навшпиньках ходили біля його ліжка.

Розділ XVIII

Спостереження і погляди міс Афелії

Наш друг Том, розмірковуючи про свою рабську долю, часто порівнював її з життям Йосифа Єгипетського. І справді, з плином часу він дедалі більше звикав до нового господаря, а подібність цих двох доль вимальовувалася дедалі чіткіше та яскравіше.

Сен-Клер не був ощадливим. Досі усі покупки для дому робив Адольф, який теж частенько пускав гроші на вітер, чим дуже уподібнювався до свого господаря. Том же, навпаки, звик берегти панське майно. Його прикро дивувало, як нерозумно витрачаються гроші у цьому домі, тому іноді він дуже тактовно висловлювався щодо цього.

Спочатку Томові доручали лише деякі домашні справи. Він їх виконував так діловито, справно та розумно, що з часом Сен-Клер переклав на нього усі господарські клопоти.

— Не хвилюйся, Адольфе, — пояснював своєму лакею Сен-Клер, коли той скаржився, що через нового слугу господар позбавляє його колишніх обов’язків. — Річ у тім, що Том уміє витрачати гроші розумно, а у тебе лиш забаганки різні у голові. Якщо ми не хочемо збанкрутувати, то мусимо доручити фінансові справи комусь, хто тямить у них більше за нас. Том, як на мене, кандидатура підходяща.

Сен-Клер повністю довіряв Томові. Він давав йому гроші з запасом, а решту клав до кишені, не перераховуючи. Том не раз міг би скористатися цим, але набожність і вроджена порядність не дозволяли йому такого. На довіру він відповідав мовчазною безкомпромісною чесністю.

Адольф поводився зовсім інакше. Він знав, що Сен-Клерові легше пробачати, аніж карати слуг. Знаючи це, лакей дійшов до того, що почав плутати поняття «моє» і «не моє». Здоровий глузд підказував Сен-Клерові, що його ставлення до слуг неправильне, ба навіть дещо небезпечне. Він розумів, що треба щось міняти, але від природи був схильний до поблажливості, тому все залишалося по-старому. Він пробачав своїм слугам найсерйозніші провини, переконуючи себе запитанням, на яке відповіді не мав: «А чи зміг би я бути бездоганним слугою?»

Том ставився до свого веселого, вродливого і трохи легковажного господаря із повагою, відданістю та батьківською турботою одночасно. Як і решта слуг, він знав, що християнин із Сен-Клера ніякий — він ніколи не читав Біблії, не відвідував церкви, проводячи вечори то в опері, то в театрі, часто ходив у клуби та брав участь у вечірках, де алкоголь лився рікою. Його гострий язик не щадив нікого і нічого. Том щиро молився за свого господаря у маленькій комірці, коли його ніхто не міг почути. Проте поділитися з кимсь своєю думкою щодо Сен-Клерової нерелігійності Том ніколи не посмів би. Хоча іноді він обережно зачіпав цю тему.

До уваги читачів показовий приклад того, як слуга може впливати на господаря. Наступного дня після недільної поїздки Марі до церкви Сен-Клера запросили на вечірку. Запрошення він, звісно, прийняв і так там насвяткувався, що його привезли додому о другій годині ночі в такому стані, коли над людським духом плоть має