Іван Антонович Єфремов - На краю Ойкумени

звіра в Та-Кемті, серед малюнків різних тварин у великій гробниці біля міста Білих Стін. Каві недовірливо відкопилював нижню губу. Кідого клявся і переконував друга, що жителі Та-Кемту за стародавніх часів, безперечно, зустрічали таку саму тварину. Сонце піднімалося все вище. Трьох друзів томила спрага, їх мучила гарячка від ран. Кідого і Каві вирішили йти розшукувати воду, і в цей час почулися чиїсь голоси. Три слони з воїнами на спинах рухалися через степ, нижче кам'янистого схилу, на якому друзі зустрілися з нічним страховищем. Володарі слонів, почувши крики негра, примусили слонів повернути і прискорити ходу. Слони вже підходили до чужоземців, та раптом тривожно затрубили і подалися назад, піднімаючи хоботи і нашорошуючи вуха. Воїни сплигнули з плетених помостів і підбігли до трупа чудовиська з криками: «Гішу, гішу!»

Розпорядник вчорашнього полювання схвально подивився на друзів, сказавши сиплим, надсадженим голосом:

— Ви славні воїни, якщо справилися втрьох з цим страхіттям ночей, пожирачем товстошкірих.

Володарі слонів розповіли чужоземцям про гішу — дуже рідкого й небезпечного звіра. Вдень він ховається невідомо де, а вночі блукає мовчки, нападаючи на молодих слонів, носорогів і малят інших великих тварин. Гішу надзвичайно сильний і впертий у бою, — його страшні зуби враз перегризають ногу слона, а могутні передні лапи душать жертву, ламаючи їй кістки.

Каві знаками попросив мисливців допомогти йому зняти шкуру Чотири воїни охоче взялися до діла, не зважаючи на сморід, що йшов від тварини.

Шкуру і відтяту голову поклали на слона, на нього ж підняли і поранених чужоземців. Слони, слухаючись погоничів, які підганяли їх легкими ударами гачкуватих ножів, побігли риссю, швидко переборюючи простір степу.

Близько полудня троє друзів були в селищі. Жителі зустріли їх привітаннями: воїни, які супроводили чужоземців, голосно кричали, сидячи на слонах, про здійснений ними подвиг.

Сяючий Кідого сидів поруч з Пандіоном на хиткому широкому помості, приладнаному на висоті п'яти ліктів від землі. Негр кілька разів починав співати, але щоразу його обривали володарі слонів, попереджаючи, що слони не люблять шуму і звикли до тиші в дорозі.

Уже чотири дні минуло, як друзі залишили місто володарів слонів. Слово вождя здійснилось. Загону колишніх рабів було дозволено йти на захід з експедицією племені. Каві, Кідого і Пандіону, у яких ще не загоїлися рани, було надано місце на спині одного з шести слонів, інші шістнадцять їхніх товаришів ішли пішки слідом за загоном. Слони рухалися в дорозі менше половини дня, решта часу йшла на годування їх та відпочинок. Тим, хто йшов пішки, вдавалося наздоганяти слонів тільки ввечері, коли вже надходила ніч.

Погоничі вели слонів зовсім не тією дорогою, яку обрали б люди. Вони обминали ділянки високого лісу, прямуючи через галявини і чагарникові зарості, де людям довелось би прорубувати дорогу. Сірі велетні спокійнісінько прокладали собі шлях. Час від часу переднього слона заміняв той, що йшов позаду всіх, а стомлений слон переходив на відпочинок у кінець загону. Після слонів у хащах залишалася стежка, і товариші Пандіона йшли собі та йшли, зовсім не вживаючи ножа, захоплені легкою перемогою над непрохідними лісами Ще краще почували себе троє друзів, що їхали на слоні. Поміст ледь-ледь похитувався, невпинно пливучи понад землею з її колючками, комахами І небезпечними гадюками, багнистими гнітючими калюжами, гострим щебенем кам'янистих схилів, ріжучою травою та глибокими, зяючими тріщинами. Тільки тепер зрозумів Пандіон, як багато уваги потрібно було, щоб уникати небезпек, ідучи пішки в нетрях африканських лісів і степів. Лише повсякчасна пильність допомагала людині залишатись неушкодженою, зберігати сили і боєздатність у дальшій путі. Тільки про це весь час думалося. Тепер, сидячи на спині слона, що ступав уперед з незламною міцністю кам'яної брили, молодий еллін жадібно вбирав у себе барви, форми і запахи природи чужої землі з її чудовою могутністю тваринного і рослинного життя. У сліпучому сонячному промінні чисті тони барв досягали надзвичайної яскравості, що якось невиразно тривожила жителя півночі. Та як тільки небо затягалося важкими хмарами або загін оповивали сутінки тінистого лісу, барви бліднули. Монотонні переливи барв здавалися похмурими і жорсткими в порівнянні з м'якими, задумливими і гармонійними барвами рідної Пандіону країни.

Загін перейшов через ближній виступ лісу і знову опинився в горбистому степу з червоною землею, порослою безлистими деревами, які випускали з себе молочний сік. Їх синюватозелене гілля похмуро здіймалося в осяйне небо, рівна, наче підстрижена поверхня крон їжилася на висоті тридцяти ліктів від землі. В цих заростях, що стояли нерухомо, не траплялося ні птахів, ні звірів, — пекуча мертва тиша панувала над червоними горбами. Величезні стовбури і гілки здавалися свічниками, вилитими із зеленого металу. Великі квіти червоніли на кінцях гілок, мов сотні факелів, що горіли на хмурому кладовищі. Далі грунт був порізаний глибокими промоїнами — під вогненночервоною землею лежали шари сліпучобілого піску. Загін вийшов у сітку вузьких ущелин. Пухкі пурпурні стіни піднімалися на сто ліктів по боках. Слони обережно пробиралися в хаосі розмитих урвищ, пірамід, башт і тонких стовпів. Подекуди в круглих, як чаші, глибоких западинах зустрічалися довгі відроги, що розходились, немов промені, поперек рівного дна. Відроги піднімалися гострими крутими стінами пухкої землі; іноді вони раптово обвалювались, коли проходив поблизу загін, лякаючи слонів, що кидались вбік. Колір розмитого пухкого грунту весь час мінявся: за стіною теплого червоного відтінку здіймався яснобурий, потім ішли піраміди яскравого сонячножовтого кольору, що чергувались із сліпучобілими смугами і виступами. Пандіону здавалося, що він потрапив у чарівне царство. В цих глибоких, сухих і позбавлених життя долинах ховався цілий світ ігри яскравих барв мертвої природи.[120]

Потім знову потяглися хребти, що поросли лісом, знов зелені стани обступили загін, і поміст на спині у слона здавався островом, що повільно плив по океану листя і гілок.

Пандіон помічав, як обережно вели погоничі своїх могутніх тварин. На зупинках вони пильно оглядали шкіру слонів. Молодий еллін спитав погонича свого слона, навіщо він робить це. Чорношкірий поклав руку на посудину з плода якогось дерева, прив'язану до його пояса.

— Погано, коли слон роздере собі шкіру або поранить себе, — сказав погонич. — Тоді у нього загниває кров и тварина швидко гине. Треба відразу ж замазати рану цілющою смолою, — тому ліки завжди напоготові у нас.

Молодому еллінові дивно було чути про таку легку вразливість могутніх і довговічних велетнів. Він зрозумів обережність цих тямущих тварин.

Догляд за ними потребував чимало турбот. Місце для ночівлі і відпочинку вибирали уважно, після довгих оглядів і обміркувань; прив'язаних слонів оточували пильні вартові, які не спали цілу ніч.