Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

я вчасно повернутися не встигну. Прохання це зволь, ваша милость пані, не гаючись виконати, щоб про блаженство, мені обіцяне, я міг не турбуватися і, повернувшись, натішився ним. А замість того, щоб вашій милості, пані, з Богуном розводитися і, обіцявши мені дівчину, йому зі страху баки забивати, ліпше sub tutelam[85] князя, пана мого, сховатися, котрий praesidium[86] у Розлоги послати не загається, а отже, й маєток збережете. При цьому маю честь і т. ін. і т. ін.».

— Гм, ваша милость, Богуне, — мовив Заглоба, — гусар, здається, тобі роги хоче наставити. Отже, ви до однієї дівки халявки смалили? Чого ж ти не казав? Але не переживай, зі мною теж раз трапилося…

Почата фраза вмить завмерла на вустах у пана Заглоби. Богун сидів за столом непорушно, але обличчя його було ніби зсудомлене, бліде, очі заплющені, брови зморщені. З ним діялося щось страшне.

— Що з тобою? — спитав пан Заглоба.

Козак заходився гарячково махати рукою, а з вуст його почувся притишений, хриплий голос:

— Читай, читай другого листа.

— Другий до князівни Гелени.

— Читай, читай!

Заглоба почав:

— «Найсолодша, люба Геленко, серця мого пані й королево! Оскільки у князівській справі я ще довгенько у цих краях залишитися мушу, то пишу до дядини для того, аби ви у Лубни негайно їхали, де ніяка твоїй цноті кривда від Богуна статися не може і нашому взаємному коханню шкоди завдано не буде…»

— Годі! — зненацька вигукнув Богун і, шалено скочивши з-за столу, стрибнув до Жендзяна.

Келеп захурчав у нього в руці, й нещасний пахолок, уражений просто в груди, тільки охнув і бухнувся на підлогу. Божевілля пойняло Богуна: він кинувся до пана Заглоби, вирвав у нього листи і сховав їх за пазуху. © http://kompas.co.ua

Заглоба, схопивши дзбан із медом, відскочив до груби і крикнув:

— Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа! Чоловіче, ти що, сказився? Здурів, чи що? Заспокойся, отямся! Устроми голову в відро, чорти б тебе взяли! Ти чуєш мене?

— Крові! Крові! — вив Богун.

— Ти що, розумом схибнувся? Устроми ж голову в відро, кажу тобі! Он тобі кров, ти вже пролив її, до того ж невинну. Він уже не дихає, цей бідолашний підліток. Чорт тебе вхопив чи сам ти справжній чорт. Отямся ж, а ні, то хай тобі хрін, поганський сину!

Вигукуючи так, пан Заглоба просунувся із протилежного боку столу до Жендзяна і, схилившись над ним, почав обмацувати йому груди і руку йому до рота прикладати, бо звідти сильно йшла кров.

А Богун, схопившись за голову, вив як поранений вовк. Потім, не перестаючи вити, упав на лаву, бо душа в ньому терзалася від люті й болю. Раптом він підхопився, підбіг до дверей, висадив їх ногою і вибіг у сіни.

— Біжи стрімголов! — буркнув собі під ніс пан Заглоба. — Біжи й розбий голову об стайню або об стодолу, хоч, рогоносцем будучи, міг би вже й колотися. Оце так розлютився! Я такого ще в світі не бачив. Зубами, як пес на злучці, клацав. Але пахолок іще живий, небожатко. Далебі, якщо йому цей мед не допоможе, тоді він збрехав, що шляхтич.

Так буркочучи, пан Заглоба вмостив Жендзянову голову у себе на колінах і почав поволеньки вливати у його посинілі вуста тройняк.

— Побачимо, чи добра кров у тобі тече, — мовив він далі до знепритомнілого. — Якщо єврейська, приправлена медом чи вином, то закипить, якщо хлопська, то, будучи лінивою й важкою, на спід піде, і тільки шляхетська звеселиться й відбірний утворить лікер, який тілові дає мужність і силу. Іншим націям Господь Бог теж дав напої, аби кожна мала свою гідну втіху.

Жендзян тихо застогнав.

— Ага, іще хочеш! Ні, пане-брате, дозволь же й мені… Отак! А тепер, раз ти подав ознаку життя, я, мабуть, перенесу тебе до стайні й покладу десь у кутку, щоб тебе цей змій козацький до решти не розтерзав, коли повернеться. Небезпечний він приятель, чорти б його вхопили, рука в нього гірша, ніж розум.

Сказавши це, пан Заглоба підняв Жендзяна з підлоги із легкістю, яка свідчила про незвичайну силу, і вийшов у сіни, а далі — на подвір’я, де кільканадцять Семенів грали в кості на розстеленому на землі килимку. Побачивши його, вони підхопилися, а він сказав:

— Хлопці, візьміть-но в мене цього пахолка й покладіть на сіно. І нехай котрийсь із вас збігає по фельдшера.

Наказ було негайно виконано, бо пан Заглоба, як Богунів приятель, мав серед козаків велику шану.

— А де ж це підполковник?

— Наказав коня подати і поїхав на полкову квартиру, а нам велів бути напоготові й коней осідланих тримати.

— То й мій осідланий?

— Авжеж.

— Тоді давайте. Отже, я підполковника у полку знайду?

— Та он же він і сам їде.

Справді, крізь склеписту чорну браму садиби видно було Богуна, котрий під’їздив із боку базарного майдану, за ним на певній відстані показалися списи більш як сотні молодців, як видно, готових до бою.

— На коней! — гукнув крізь браму Богун семенам, що були на подвір’ї.

Усі кинулися виконувати наказ. Заглоба вийшов із брами й уважно подивився на молодого отамана.

— У похід вирушаєш?

— Атож.

— А куди ж тебе чорт несе?

— На весілля.

Заглоба підійшов ближче.

— Побійся Бога, синку! Гетьман наказав тобі місто стерегти, а ти й сам їдеш, і семенів забираєш. Наказ порушуєш. Тут натовпи черні тільки й чекають слушної миті, щоб на шляхту кинутися. Місто занапастиш, гнів гетьманський на себе накличеш.

— На погибель і місту, і гетьманові!

— Головою доведеться відповідати.

— На погибель і моїй голові!

Заглоба зрозумів, що марно буле говорити з козаком. Той затявся домогтися свого, хоч міг занапастити і себе, й інших. Здогадався Заглоба і куди зібрався отаман, але не знав, як учинити: їхати йому з Богуном чи лишитися? їхати було небезпечно, бо це означало те саме, що у суворий воєнний час наразитися на авантюрну справу, яка загрожує карою на горло. А залишитися? Чернь і справді чекала тільки вістей із Січі, сигналу до різні. А може, навіть би й не чекала, якби не тисяча Богунових семенів і величезна повага до отамана в Україні.

Щоправда, пан Заглоба міг податися до табору гетьманів, але він мав свої причини цього не робити. Може, тут був обвинувальний вирок за неприбуття на судовий розгляд із приводу якогось убивства, може, якась помилка у книгах — про це він