Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Так…

Треба було б скласти протокол, акт, чи що, але я не знав, як писати офіційні папери. Та й часу не було.

— Про Абросимова теж ви написали?

— Якого Абросимова?

— Про якого Попеленко тоді розказував. Комсомолець! З району їхав.

— А… Я писала. Так я ж не думала, що вийде… З отим… як ви його називаєте?

От воно як: і прізвище жертви вже забула.

— Де блокнот?

— Який блокнот?

— Звідки сторінки вириваєте.

— А-а… Що це ви надумали? Отакої!

Вона обвела всіх нас трьох кокетливим поглядом. Голос у неї звучав ніжно, майже вуркотливо. Невже вона справді не тямила, що накоїла?

— Ти, Варваро, кажи мерщій, де блокнот, — втрутився Попеленко. — А то почну зараз ритися, весь порядок тобі порушу, ти ж знаєш, я незграбний.

Він був психолог, Попеленко. Варвара глянула на його короткопалі шкарубкі руки в курчатах і саднах, з невідмитими слідами сажі. Страшно було подумати, на що може перетворитися чистенька хата, якщо Попеленко заходиться в ній хазяйнувати.

— Візьми під периною, — мовила Варвара. — Тільки не рийся — він у ногах.

Попеленко зник у спальні й одразу ж повернувся з блокнотом. То був довоєнний блокнотик, величезна цінність, як на теперішні часи. На обкладинці — парашутист. Десятків зо два аркушиків було вирвано, від них лишилися тільки корінці.

Попеленко приніс недогризок олівця, він уже нагледів його під мереживною накидочкою на етажерці. Я перевірив олівець, почеркавши ним у блокноті. Так, саме цим олівцем було написано акуратні рядки. Вирвав із блокнота ще один аркушик.

— Сідайте й пишіть.

Варвара одвернулася.

— Отакої! Ніякої брехні я не писатиму. Мені самій перепаде. Горілий брехні не прощає.

— Сідайте й пишіть!

— Ні!

Горілий залишався для неї найсильнішою й найзначнішою постаттю в окрузі. Може, так воно й було.

— Пишіть.

— Ні-і,— спокійно відповіла вона. — Я через це життя можу позбутися.

Вона сиділа, акуратно стуливши чоботи, суконна спідниця відкривала повні круглі коліна, груди високо здіймали рядочок гудзиків на жакеті. Вродлива вона була, Варвара. Я глянув на Глумського й Попеленка. «Яструбок» вробив ледве помітний рух прикладом: мовляв, якщо разок дати в спину, що вийде? Я посварився на нього кулаком.

Гнат наспівував у своєму кутку: «Ось він ходить до неї, ось він ходить до неї, та все в клуню, там, де сіно…»

Глумський раптом заворушився, закректав.

— Значить, так, — промовив він. — Якщо ти не напишеш, я тебе пристрелю мов скаженого собаку, та й годі.

Варвара різко повернулася до нього. У Глумського були очі-щілинки, щелепа випнулася вперед і одвисла, оголяючи зуби, він зовсім зсутулився від своїх нелегких дум, став як горбань.

Усі знали, Глумський слів на вітер не кидав, а те, що сказав, зробить, навіть якщо воно йому на шкоду. Це була не пуста погроза. Надто багато стояло в очах-щілинках. Він надивився сьогодні на зруйнований заводик, на Семеренкова, Кривендиху. Вія багато на що надивився відтоді, як німці прошили автоматними чергами його сина.

— Цебто як пристрелите? — Варвара розгублено глянула на мене. З очей у неї зникла поволока, матовий сливовий наліт. І гудзики на жакеті заходили ходором. — Цього не можна. За законом не має він ніякого права… Скажіть йому, Іване Миколайовичу!

Глумський дивився повз нас. Одна рука з широкою червоною долонею звисала майже до підлоги, друга підтримувала карабін.

— За законом, звичайно, не належить, — пояснив я. — Проте допильнувати я не можу, попереджаю!

І це була чистісінька правда. Я не міг боротися з Горілим і одночасно охороняти Варвару.

— Ви ж голова, — спробувала Варвара урезонити Глумського. — Ви ж відповідатимете!

— Коли спитають — відповім, — одказав Глумський. — А пристрелю тебе сьогодні ж.

Варвара обвела поглядом його руки, сутулі плечі, ремінь карабіна. В обличчя вона не наважилася глянути. Нічого приємного для неї в тому обличчі не було.

— Давайте олівець, — сказала Варвара.

— Пиши акуратно, рівно, — попередив я. — Усе точнісінько так, як і раніше.

Вона знову зиркнула на Глумського.

— Добре, — згодилася вона.

Я почав диктувати, а вона старанно, закусивши губу, виводила рівненькі рядки:

«Климаря вбито. Капелюх ночує в Антоніни. Семеренкова привезли пораненого. Потім помер. «Яструбкам» показав місце, де заховав гроші. Викопали два паперові мішки. Усе село бачило. Кажуть, пошлють по Сагайдачного підписувати акт. Потім повезуть у район. Про прибуття сил а Ожина не чути. Гроші охороняють «яструбки». Коли повезуть, напишу завтра. Твоя подруга Ясонька».

Наш план було схвалено остаточно, коли ми а Глумським стояли коло мазанки Семеренкових і похоронні голосіння долинали відразу з двох боків. Я бачив Антоніну. Вона заціпеніла над батьковим тілом. Не плакала навіть. Бліда, випростана; біля краєчків великого рота, що розтягнувся ниткою, застигли дві незнайомі мені зморщечки, два вертикальні рядки.

Вона тепер зосталася зовсім сирота. І старша сестра, я знав, уже не вернеться додому.

Глумський, уткнувши міцне підборіддя в комір сукняної куртки, ворушив щелепою. Ми мовчали. Кожен розумів, що коли зараз Горілому дати спокій, він, можливо, назавжди залишить ці місця. Ущухнуть нарешті постріли, перестане литися кров.

Та Глумський сказав:

— Треба добивати Горілого. Не буде нам спокою на землі.

Ми подалися до Варвари, взявши з собою і Попеленка. Було ясно, що бандюги, діставши від Варвари записку, постараються захопити гроші. До села, де організовано оборону, вони тепер не підуть — ждатимуть «транспорт» на шляху, в засідці. Але разом з нами непомітно, лісом, йтиме група бійців. Для цього мені треба буде вирушити по допомогу в райцентр. Я не мав сумніву, що Гупан, дізнавшись про все, виділить хоча б п’ять автоматників.

Ми кидали Горілому гачок з наживкою. Проте колишній поліцай зовсім не був дурною рибкою. Щоб зважитися на рішучі дії, він мав остаточно пересвідчитися, що ми знайшли гроші. Нас могла виручити тільки одна людина — Сагайдачний.

Я уважно прочитав Варварину записку. «Кажуть, пошлють по Сагайдачного підписувати акт. Потім повезуть у район…» Почерк нічим не відрізнявся від першої записки. Я надірвав на аркушику правий верхній ріжок.

— Прочитай, — сказав я. — Усе правильно? Повірять?

Вона прочитала. Промовила, косячись на Глумського.

— Усе правильно! А повірять чи не повірять — не знаю. Самі думайте.

Вона була розгублена. Розуміла, що, незважаючи на перевагу Горілого в силі, ми не боїмося, а викликаємо його. Хоч Варвара й не розуміла гри, яку ми затіяли, інтуїція підказала їй, що з нами треба рахуватися, як з реальною й стійкою владою. Ось чому, поміркувавши, вона запобігливо звернулася до Глумського:

— А може, цією запискою я вам дуже допоможу? Це врахують чи ні? Ви ж проти мене не маєте зла,