Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

напівконцентрати і продукти харчування. Подобається серйозність нашої легкої промисловості. Тільки тоді, коли маєш справу зі складовими частинами цієї промисловості, тоді починаєш розуміти, наскільки важлива справа — нагодувати народ. Бо ж якщо не нагодувати, по-перше, майже весь народ стане п’яним без закуски й накоїть такого, що за все життя не виправиш. По-друге, навряд чи голодна людина взагалі піде працювати. Тож, свідомо чи підсвідомо, але я підійшов до витоків трудової діяльності нашого народу. І ці витоки справили на мене враження.

До речі, коли я розповідав про макаронні верстати, навіть Давид Ісаакович заслухався. Він, виявляється, жодного разу в житті не замислювався, звідки беруться макарони. Після того, як дізнався — а те, що подібне він чує вперше в житті, він сказав мені сам, — у нього до нашої їжі додалося поваги й зацікавленості. На отця Василія моя «лекція» не справила великого враження. Для нього будь-яка їжа — «харч Господній», і хто б не стояв біля верстата-естрактора, господар усіх цих верстатів — Бог, який і пекар, і ковбасник, і макаронник, і рибалка.

Гаразд, не сперечатимуся з батюшкою. Є два підходи до їжі. Не «божественний» і науковий, а підхід ситої людини і голодної. Так от, за весь час знайомства з отцем Василієм, я жодного разу не чув, що він голодний. Ні, він завжди ладен що-небудь з’їсти, і робить це з великим задоволенням. Але щоб попросити бутерброд чи навіть запропонувати всім нам присісти за стіл і попоїсти — такого не буває. Пропонує зазвичай старий. А отець Василій відкупорює пляшки і розливає по склянках.

Я дивлюсь крізь шибку, вкриту морозяними візерунками, на вулицю. Дивлюсь і міркую: цікаво, як ми переходитимемо вкритий снігом Пішохідний міст? Як ітимемо босоніж по снігу до краю ополонки. Допоможи Боже, щоб вона ще не затяглася новим льодом!

Телефонний дзвінок відволікає мене від роздумів.

— Сергійку? — Я чую материн голос. — Не забудь! Завтра ми їдемо до Дмитра. Купи свіжих газет.

— Так. Але завтра вони вже не будуть свіжими!

— А ти купи сьогодні й завтра, — наполягає мама. — Ти ж пам’ятаєш, що казав лікар.

— Добре, куплю.

А лікар у Дмитра новий, досить молодий. Він повідомив нам, що Дмитро прогресує. Що розмовляти з ним можна практично про все і його запитання можна назвати розумними. Лікар помітив, що іноді Дмитро підбирає викинуті родичами хворих газети, розгладжує їх і читає. Після цього настрій у нього покращується. Задля експерименту лікар кілька разів приносив йому журнали «Огонёк» та обговорював з ним прочитане. Саме після цього мама розмовляла з лікарем. Мама аж засяяла, коли дізналася, що Дмитро майже здоровий, що всі його проблеми тепер не стільки психічні, як емоційні. І що тепер йому треба приносити якомога більше газет. Мовляв, тоді, ввійшовши в контекст життя, Дмитро зможе поступово повернутися до самого життя, навіть захоче повернутися до того життя, про яке він буде так багато читати. Тим більше, що воно так швидко змінюється до кращого!

Побачимо, думаю я та зітхаю. Останні статті, прочитані мною в «Літературній газеті», розповідали про маніяків, котрі вбивали жінок біля залізничних станцій. А я собі міркую: якби я був Дмитром і начитався подібного мотлоху, чи захотів би я повертатись у це наше життя?

110

Київ. Вересень 2004 року. Вівторок. Вечір.

— Ну що ти за місце для зустрічі призначив?! — Гусейнов дивуючись розводить руками, дивлячись на яскраво-жовту літеру-логотип «Макдональдсу». — Онде, яка гарна церква поруч! Сказав би: «Біля церкви».

— Якби це була мечеть, то зустрілися б там!

— А я невіруючий! Добре, здрастуй!

— Ну здоров був, лейтенанте! — відповів я.

Ми обійнялися.

— Не лейтенант, а полковник міліції. Колишній, — пихато виправив він мене і послабив обійми. — То де посидимо?

Я озирнувся. О цій порі Поштова площа мала досить привабливий вигляд. Через дорогу на Володимирську гірку повільно піднімався вагончик фунікулера. Згори йому назустріч повз такий самий. На схилах розкидані одинокі ліхтарі, що освітлювали непомітні звідси алеї. На іншому боці площі неонові лінії обснували будівлю Річкового вокзалу, а на терасі ресторану «Хвиля» було людяно та яскраво, линула ненав’язлива музика для тих, кому перевалило за сорок. Зліва від Річкового вокзалу стояв пришвартований круїзний трипалубний теплохід, теж насичений життям і світлом.

— Ходімо до американців! — запропонував Гусейнов.

— В «Арізону», чи що?

— Угу!

Ми пройшлися Набережно-Хрещатицькою, завернули у двір ресторану, і коли вийшли на світло, я зауважив бездоганність смаку мого старого приятеля. Костюм на ньому не просто сидів, а сидів, як мовиться, з гордістю. Туфлі, сорочка, краватка — усе за останньою модою. Мабуть, слідкує за новинками в чоловічих журналах!

— Дівчино, для нас найкращий столик! — сказав він офіціантці, піднявши руки на один рівень з плечима. Він ніби показував жінці невидимий кавун, міцно тримаючи його долонями.

Дівчина мовчки провела нас до дерев’яного столика в лівому куті ресторанної зали. Повернулась, щоб принести меню.

— Дівчино, як вас звати?

— Віта!

— Шановна Віто, не треба нам меню! Я не люблю читати! Тільки скажіть: що ви маєте найдорожче та найсмачніше?

— А якщо не співпаде ціна зі смаком? — досить слушно запитала дівчина.

«Молодець, дівчинко!» — подумав я.

— Тоді що ви маєте найсмачніше?

— Баранина по-аргентинськи.

— Дві порції, і різних салатів! Ти не проти? — він обернувся до мене.

— Якщо ти пригощаєш, то не проти!

— Звичайно, я пригощаю! Це ж ти мене знайшов! Я мушу бути вдячним! Що п’ємо?

— До баранини було б добре чилійське чи аргентинське червоне.

— Ні, вина я не можу. Коран не дозволяє. Я питиму горілку, а тобі візьмемо вино!

— Ти ж півгодини тому був невіруючим? — здивувався я, і на моєму обличчі заграла єхидна посмішка.

— Я невіруючий, але мусульманин. Розумієш?

— А раніше портвейн жлуктив добряче! — пригадав я.

— Раніше було можна, раніше в СРСР усі були рівні й пили на рівних!

Гусейнов замовив пляшку чилійського вина і пляшку горілки «Nemiroff». Я з тривогою глянув на годинник — восьма година, дві хвилини по восьмій. Зателефонував з мобільного до Світлани, попросив її не чекати мене й лягати спати.

— У тебе що, знову новосілля? — поцікавилася вона, але в її голосі не було роздратування.

— Ні, я зустрів давнього друга, ми з ним сидимо у ресторані на Набережній. На