Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

аспірантуру, пророчили майбутнє в журналістиці, літературі. І треба було такому статися — перед випуском, на весіллі однокурсника зустрів її. Вона прийшла туди із майбутнім женихом, військовим старшиною — таким рудим, вульгарним громилою. Параска тоді була красивою, високою, помітною. Усі чоловіки весь вечір пасли її очима. Коли увидів її, зрозумів: всі свої гаразди проміняю на неї, буду її слугою, стерплю все, аби лиш прихилити до себе. Закинув дипломну, забув про екзамени. Тінню вештався за нею. А вона сміялася, знущалася наді мною. Забагла, аби кожного ранку приносив їй у кімнату букет троянд. Я покірно виконував… Бувало, йдемо вулицею, а Параска несподівано крикне: «Лізь на дерево!». І що думаєте: мовчки, з радістю, як дурне кошеня, дерся на вершок. «Ты, поньмаш, Калиновна, што он дурак, — якось при мені висловився рудий старшина. — И жизнь твоя с ним — это будет сплошное представление в кривых зеркалах». А вона відповіла: «Дурак, Женя, ты. Мне лучше видеть в кривых зеркалах то, что мне хочется, нежели в жизни быть под твоим каблуком». І знаєте, цим дала вона мені надію. І чого тільки тоді не наобіцявся їй: і свою велику письменницьку долю, і високу кар’єру, і службову машину, і те, що вона буде у мене при двох служницях… Ой, уже й не згадаю, які словесні гори-доли їй надарував, аби тільки вийшла за мене заміж. І ми побралися. Звичайно, про аспірантуру й не велів собі думати, бо Параска заявила: «Я не для того виходила заміж, аби цуравому аспіранту брудні шкарпетки прати». З дипломами, напівпорожніми рюкзаками і валізками приїхали сюди. Мені одразу пощастило — зайняв посаду відповідального секретаря. І тут Параска зрозуміла: зі мною не зосталась у програші. Правда, вона жодного дня не працювала за спеціальністю. Сиділа вдома і плела інтриги проти моїх співробітників. Неоднораз казав їй: «Хіба тобі мало? Заробіток у мене пристойний, вистачить по горло». А вона мені: «А де твоя висока кар’єра, де службова машина, де служниці, які мені ноги мають мити?». І все грозила відшукати рудого старшину і кинути мене… Ось так, хотів того не хотів, уплутався у її інтриги і я. Це вона, вона, Андрійку, заставила мене завести чорні папки…

Андрій чував історію, як нечесно Ладичко торував собі шлях до крісла редактора газети, але мало йняв віри. І тепер, після зізнання Ладичка, йому стало неймовірно холодно й порожньо.

— Повірте, Андрійку, — продовжував жалісливим фальцетом Ладичко: — Мені була суджена інша доля… Письменницька. Знаєте, інколи мені хочеться кудись полетіти і щось гарне-гарне, ліричне написати… Навіть у сні тягне до великого, прекрасного… І я тоді літаю, у сні, повірте…

Тут Ладичко ледь піднявся, кумедно зігнув у ліктях руки й почав ними рухати, імітуючи змахи пташиних крил. Голову втягнув у шию, підняв гострі плечики, груди якось втягнув у себе і махав, махав крильцями-руками перед очима Волосянича.

— Не старайтеся, Онуфрію Миколайовичу, — мовив з байдужістю Андрій. — Ви уже не злетите. Крила давно зів’яли. Та й взагалі, чи були вони?..

— Спадьте на бога, Андрійку, молю вас, мовчіть, мовчіть, що було між нами тут! — вибіг із-за столу Ладичко, не перестаючи змахувати руками.

— Майте спокій. Мені про це соромно навіть перед самим собою.

…Андрій зайшов у кабінет ще до початку роботи. Підписав кілька інформацій і взявся за кореспонденцію про збирання картоплі. Подібні матеріали давалися тяжко — ніяк не міг звикнути до штампів. Завжди намагався у репортаж, матеріал рейдової перевірки, коментар вдихнути живе слово, але Ладичко нещадно креслив. При цьому дуже вибачався, посилаючись на специфіку районки. Можливо, він був по-своєму правий. А взагалі, відносини між Андрієм і редактором після випадку із чорними течками ставали дедалі напруженішими. Для працівників редакції давно стало зрозумілим: між Волосяничем і редактором — складні стосунки. Ладичко панічно боявся молодого журналіста, а той одверто його зневажав. Волосянич гадав, що редактор одразу дасть йому вільну — напише характеристику, рекомендації і відпустить з миром, — цього він найбільше прагнув. Та Ладичко з незрозумілих причин затягував.

— Ви уже на роботі? — гулькнув у дверях Онуфрій Миколайович.

— Хіба не бачите? — підвів голову Андрій.

— Будь ласка, зайдіть до мене… Цікава розмова…

Обоє вийшло…

— Ви пригадуєте свій фейл… матеріал про Зеленяка? — здалеку почав Ладичко, повернувши ключ у дверях.

— Пам’ятаю.

— Вибачайте, але тоді я не зовсім мав правду… І там теж, — Ладичко не забув показати пальцем на горище. — Критичну кореспонденцію варто би відновити…

Андрій тільки тепер збагнув суть учорашніх Зеленякових відвідин редактора. Задовго до обіду вони замкнулися, і з кабінету доносилась гаряча суперечка, яка час од часу переходила у лайку і крик. Видно, десь і щось не поділили. Цікаво, що?

— Фейлетон з іншими матеріалами я спалив, — нагадав Волосянич. — І сумніваюсь, чи відновлю у пам’яті, — геть охолов.

Ладичко нервово потер руками — згадане кольнуло неприємно.

— Але ви розумієте, до якого свинства вдався Зеленяк? Чоловіка, який не хотів підписати фальшивки, він ще рік тому безсоромно виїв, вигнав зі села. У роботі всяке трапляється, але дійти до такого — це вже вибачайте. Мусите поїхати туди і написати нещадний фейлетон. За правду усім нам треба боротися!..

Попри все, почуте зацікавило молодого журналіста, і він вирішив поїхати.

— Ось ви завжди просите мотоцикл. Прошу — він до ваших послуг. — Редактор показав у вікно на мотоколяску, що стояла у дворі. Нею, окрім редактора, ніхто не мав права користуватися.

«Що це у лісі цікавого здохло?» — подумав Волосянич, дивуючись щирості Ладичка.

— Ви говорили, що хвацько їздите на моторці, прошу беріть. Правда потребує жертв! — з великодушністю сказав редактор.

— А ви впевнені у достовірності фактів? — запитав Волосянич. — Не будемо потім судитися?

— Ручаюся! — переконливо відповів Ладичко, і тут же добув з шухляди новеньку чорну течку.

— Вони тут, мої дорогі факти… — сказав радісно, та, помітивши надміру здивований погляд молодого журналіста, заїкнувся і хутко сховав папку.

— Як народ помиляється, твердячи, що горбатого могила випрямить. Ні, горбатий і в землі буде горбатим, — тільки й мовив Волосянич, закриваючи за собою двері редакторського кабінету.

…Мотоцикл весело мчав із місточка і незабаром повернув на центральну автостраду у напрямку до Верховинського перевалу. Справа і зліва, попереду і позаду цвіла осінь, гарячими хвилями барв стікаючи до дороги.

«Треба бодай на тиждень випроситись, аби матері допомогти картоплю викопати, зібрати виноград…» — думав Волосянич, щільніше нагинаючись до руля.

Сам він був родом із долинянського села і восени любив гайнути на кілька днів додому, коли теплі вечори і прохолодні ранки щемно пахли стиглим виноградом,