Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

крапля в морі, і твоє віроломство — теж крапля, яка вже різниця. Але все зло світу теж складається з малих крапель. Краплі й океан — те саме.

Фантазувала (уже не вперше) про життя з Дж. П. Він обманює мене, покидає, поводиться зі мною грубо й цинічно, я у відчаї. У цих фантазіях сексу небагато, ми просто живемо разом. У доволі романтичному місці. Південні пейзажі: море, острови. Білі будиночки. Десь над Середземним морем. Ми разом, ми душевно близькі. Якщо докладніше, то все як у дурненьких журналах. Але є душевна близькість. Вона дійсно справжня. І ті уявні ситуації (де він мене зраджує) теж реальні. Тобто мені стає зле від однієї думки про них.

Іноді я не так уже й далека від повного відчаю. Ніхто не знає, чи я жива. Мене вже вважають померлою, мене вже поховали. Ось вона — реальна ситуація. І будуть ще ситуації, про які я міркую, сидячи тут на ліжку: абсолютна закоханість у когось; я розумію, що не можу ділити любов половинами, і знаю, що тримаю в собі багато любові, і я відкину себе, віддам серце, тіло, розум, душу якомусь хамові на зразок Дж. П. Який мене зрадить. Відчуваю це. Спочатку в моїх фантазіях про життя з ним усе було ніжно й розумно, але я знаю, що так не буде. Буде суцільна пристрасть і насильство. Ревнощі. Відчай. Образи. Щось у мені від того загине. І йому теж буде боляче.

Якби він по-справжньому мене кохав, він не міг би зі мною розпрощатися.

Якби він дійсно любив мене, він би зі мною розпрощався.

27 листопада

Північ.

Я ніколи не втечу. Божеволію від цієї думки. Треба, треба, треба щось зробити. Відчуття таке, ніби я в глибинах землі. У цій малій коробочці на мене немовби тисне вся її вага. Моя в’язниця меншає, меншає, меншає. Просто відчуваю, як вона душить.

Іноді хочу кричати. До хрипоти. До смерті.

Не можу цього записати. Немає слів.

Абсолютний відчай.

Зі мною так було весь день. Якась така нескінченна паніка в уповільненій зйомці.

Про що він міг думати, коли привіз мене сюди?

Щось пішло не так у його планах. Я поводжуся не так, як у його мріях. Я — його кіт у мішку.

Це з тієї причини він мене тримає? Сподіваючись, що з’явиться Міранда його мрії?

Може, я і маю стати дівчиною його мрії. Пригорнути його, поцілувати. Хвалити його, пестити, голубити. Цілувати його.

Я цього робити не збиралась. Але це змушує мене замислитись.

Може, я справді маю його поцілувати. І більш ніж поцілувати. Полюбити. Щоб він перетворився на прекрасного принца.

Між цими реченнями я думаю годинами, потім записую далі.

Я маю врешті дати йому відчути, що мене зворушило його лицарство, і так далі, і таке інше…

Це — річ надзвичайна.

Йому доведеться щось робити.

Певно, я це зможу. Він, принаймні, ретельний чистун. Нічим, крім мила, не пахне.

Ранок буде мудріший.

28 листопада

Сьогодні я прийняла величезне рішення.

Я уявила себе з ним у ліжку.

Просто цілувати його нічого не дасть. Я влаштую йому такий грандіозний струс, що він буде змушений мене відпустити. Адже як можна ув’язнювати людину, яка повністю тобі віддалась?

Я буду в його владі. Навіть до поліції не піду. Просто хотітиму, щоб ніхто не знав.

Це ж так очевидно. Просто на поверхні.

Як пожертвувати велику фігуру в шахах.

І як із малюванням. Лінію не можна малювати потрошку. Треба її проводити різко, сміливо.

Я подумала про все, що стосується сексу. Краще, коли б я трохи більше знала про чоловіків, краще б я точно знала те, що треба, не мусила спиратися на почуте, прочитане, не до кінця зрозуміле, але я дозволю йому зробити те, чого Пірс хотів в Іспанії, — те, що називають «по-шотландськи». Затягти мене в ліжко, коли захоче. Побавитися зі мною, якщо захоче. Тільки не оте останнє. Якщо він намагатиметься зайти далі, я скажу йому, що зараз у мене не ті дні. Але, гадаю, він буде настільки вражений, що я зможу схилити його зробити саме так. Тобто спокушанням повністю займусь я. Розумію, що це жахливий ризик із дев’яноста дев’ятьма чоловіками з сотні, але гадаю, що він і є отой сотий. Він зупиниться, коли я йому скажу.

Навіть якщо вже до того дійде і він не зупиниться. Ризикну.

Тут дві причини. Перша — потреба, щоб він мене відпустив. А друга — в мені. Я написала 7 листопада: «Люблю бути вповні собою, люблю все не таке, як оте, що сидить у кутку, дивиться…» А я взагалі не живу вповні. Я, власне, сиджу і дивлюся. Не тільки тут. Із Дж. П. теж.

Усі ці розмови сестер-весталок про те, що треба «зберегти себе» для правильного чоловіка. Я це завжди зневажала. Але все одно завжди стримувалася.

Я ставлюся до свого тіла, як скупий до свого багатства.

Треба позбутись отієї скупості.

Мене затягує у своєрідний відчай. Щось та станеться, кажу собі я. Але ж не станеться нічого, якщо я такого не зроблю.

Я маю діяти.

Іншого разу я писала (отак пишеш, а тоді висновки з тих слів аж кричать про себе — відчуття таке, наче раптом усвідомлюєш власну глухоту): «Маю битися своєю зброєю. Не його. Не егоїзмом і грубістю, соромом і несприйняттям».

Отже — щедрістю (я дарую себе), ласкою (цілую потвору), відсутністю сорому (роблю те, що роблю, зі своєї волі) і здатністю пробачати (він і сам не зможе не пробачити).

Навіть дитина. Його дитина. Що завгодно. Заради свободи.

Що більше я думаю про це, то більш переконана, що це вихід.

У нього є певна таємниця. Напевно ж, він хоче мене фізично.

Можливо, він «неспроможний».

Хай там як, воно виявиться.

Будемо знати, на якому світі перебуваємо.

Я майже не писала останніми днями про Дж. П. Але я багато думаю про нього. Його картина — це перше й останнє, на що я дивлюся протягом дня. Уже почала ненавидіти ту невідому дівчину, яка стала натурницею. Певне, що він переспав із нею. Може, то була його перша дружина. Коли виберуся звідси, спитаю.

Адже перше, що я зроблю, — перше дійсно добре, що я зроблю після того, як побачу свою сім’ю, — це сходжу до нього. Скажу, що він не йде мені з голови. Що він найважливіша людина, яку я будь-коли зустрічала. Найсправжніша. Що