Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

реакція на це насильство кандидатів у президенти США 8 серпня 2008 року продемонструвала різницю між ними максимально чітко. Обама засудив насильство й закликав не форсувати подій: «Настав час для Грузії та Росії проявити стриманість». А от що сказав Маккейн: «Росії слід негайно й безумовно припинити свою військову операцію та вивести всі війська із суверенної грузинської території». Лише коли ЗМІ буквально випали в осад від його невпевнених зауважень і з’явилися додаткові докази російської агресії, Обама нашвидкуруч зробив іншу заяву, удосконаливши свою риторику й засудивши «агресивні дії» Росії[72].

Різниця між позиціями кандидатів була приголомшлива, і вона лише поглиблювалася. Журнал «Політико» 9 серпня писав: «Заява Обами ставить його в один ряд із Білим Домом, Європейським Союзом, НАТО та низкою європейських держав, тоді як перша заява Маккейна <...> ще тісніше ставить його в один ряд із моральною чистотою й американською винятковістю, заданими першою каденцією президента Буша»[73].

Уже через два дні стало зрозуміло, що моральна чистота Маккейна була правильною, тоді як позиція Обами була помилковою, у який би «ряд» з іншими вона його не ставила. Путін також робив подібні заяви, закликаючи сторони проявити стриманість і припинити бойові дії, тоді як його власні війська все далі просувалися територією Грузії та забезпечували прикриття його південноосетинським союзникам для виселення етнічних грузинів із цього регіону. 11 серпня 2008 року обидва кандидати зробили довші заяви. Обама, по суті, визнавав, що минулого разу був неправий, хоча дружні до нього ЗМІ подали це в інший спосіб. І навіть попри те, що він поклав провину за ескалацію конфлікту на Путіна, його висновок був не про те, якою має бути роль Америки, а про роль Росії: «Зрозумійте мене правильно: ми шукаємо майбутнього, де будуть кооперація та взаємодія з російським керівництвом і дружба з російським народом. Ми хочемо, щоб Росія відігравала її правдиву роль як велика країна, але до цієї ролі додається відповідальність, щоб діяти, як сила прогресу в цьому новому столітті, а не регресу до конфліктів минулого. Ось чому Сполучені Штати й міжнародна спільнота повинні голосно виступити проти цієї агресії, а також за мир і безпеку».

Приголомшливо. І пам’ятайте, це була більш жорстка заява, яку він зробив після критики за м’якість щодо Росії протягом двох днів. Російська «правдива роль як великої країни»? Тоді як Обама на Гавайях розповідав про кадебіста-диктатора в ролі сили прогресу, Путін гнав танки через кордон європейської країни.

Що ж до Джона Маккейна, то він уже тривалий час був великим прихильником переходу Грузії до західного типу демократії, починаючи ще з Революції троянд у 2003 році та обрання президентом реформатора з американською освітою Михеїла Саакашвілі. Висуванець від Республіканської партії не добирав слів у своїй більш різкій заяві від 11 серпня, вітаючи можливість застосувати свій авторитет у зовнішній політиці та скористатися цим конфліктом, щоб показати наївність примирливого підходу Обами до зовнішньої політики. Маккейн провів чудову роботу, включивши Грузію до загальної картини й показавши, чому Сполученим Штатам слід потурбуватися про цю невелику кавказьку країну: «Значення дій Росії виходить за межі загрози територіальній цілісності та незалежності демократичної Грузії. Росія використовує насильство проти Грузії з метою відлякування інших сусідів, таких як Україна, від вибору асоціації із Заходом та дотримання західних політичних і економічних стандартів. По суті, доля Грузії має стати об’єктом глибокого занепокоєння американців і всіх людей, які вітають кінець розділеної Європи та незалежність колишніх радянських республік».[74]

Маккейн також правильно діагностував російське вторгнення як наслідок нерішучості Заходу: «Рішення НАТО відкласти План дій щодо членства для Грузії, мабуть, було сприйняте Росією як зелене світло для нападу на Грузію, і я дуже раджу нашим партнерам переглянути це рішення». Закінчив же Маккейн свою заяву теж доволі потужно: «Ми повинні нагадати керівництву Росії, що переваги, якими воно насолоджується як частина цивілізованого світу, вимагають поважати цінності, стабільність і мир у всьому світі. Світова історія часто твориться у віддалених, маловідомих країнах. Сьогодні вона твориться в Грузії. І провідні держави світу відповідальні за те, щоб забезпечити продовження історії як літопис прогресу людства в бік поваги до цінностей та безпеки вільних людей».

Чи можуть після цих заяв бути якісь сумніви, що сьогодні світ був би більш безпечним і більш демократичним місцем, якби трьома місяцями пізніше президентом США обрали Джона Маккейна? Або сумніви, що очевидна нерішучість Обами заохотила напад Путіна на Україну? Звичайно, напевно ми цього знати не можемо, але я міг би побитися об заклад, що в паралельній реальності, де президентом є Маккейн, Путін не нападає на Україну. У Сполучених Штатах Маккейна часто зображують розпалювачем війни, але заклики до дружби аж ніяк не стримують людей на кшталт Володимира Путіна; навпаки, вони їх лише заохочують. Це трагедія, що сьогодні тисячі українців, а також багато росіян страждають лише тому, що адміністрація Обами не зуміла засвоїти цей простий урок.

Обама також провалив своє перше випробування на посаді президента. Це сталося в червні 2009 року, коли громадяни Ісламської Республіки Іран піднялися на протест, учасники Зеленої революції ризикували життями, щоб захистити свої голоси на виборах. То був надзвичайно цікавий момент. Путін та інші члени «осі автократів» пильно стежили за подіями в Ірані й реакцією Заходу. Вони хотіли знати, чи буде хоч якесь серйозне покарання за застосування сили з людськими жертвами проти мирних протестувальників. На диво, європейські лідери проявили незвичну рішучість і жорстко засудили дії іранського режиму, тоді як перша реакція з іншого боку Атлантики не надто надихала.

Лише у своїй другій заяві, через тиждень після початку іранського повстання, президент Обама таки усвідомив, що важливо закликати до справедливості й відмови від насильницьких методів, хоч усе ж безпосередньо не висловив підтримку тисячам іранців, які ризикували своїми життями, аби захистити ці ідеали. Я розумію небажання Обами давати іранському режиму можливість «замазати» протестувальників пензлем американської підтримки. Але чи не міг цей лідер країни вільного світу знайти щось більш загрозливе, ніж «ведення спостереження», коли було очевидно, що аятолла Хомейні й Махмуд Ахмадінеджад можуть навіть не звернути уваги на те, хто там за чим спостерігає?

Серед інших надмірну обережність Обами виправдовували на каналі «Сі-еН-еН» сенатор Річард Лугар та експерт із міжнародних відносин Фарід Закарія. Останній навіть порівняв цю ситуацію з тим, як у 1989 році Джордж Буш-старший невпевнено реагував на близький розпад СРСР і його вплив на Східну Європу. Але коли це диктатура використовувала насильство у відповідь на