Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

публічні коментарі іноземного лідера? Диктатори роблять свої розрахунки, виходячи з можливих проявів сили та їхніх наслідків, а не світських балачок політиків. Президент США Ейзенгауер нічого не сказав у 1956 році, і це явно не стримало радянські танки, що входили до Будапешта. Мало також було сказано в 1968-му, і жорстоке придушення радянськими військами спротиву в Чехословаччині продовжило свій кривавий хід. Що б там не сказав Обама або будь-хто інший, іранський режим використав би всі сили, які мав у своєму розпорядженні, щоб утриматися при владі.

7 липня 2009 року Обама виступив із промовою в Російській економічній школі в Москві. То була, звичайно, дуже гарна промова. Окрім його природних талантів у сфері економіки, Обама мав у своїй команді кількох експертів із Росії, зокрема майбутнього посла в цій країні Майкла Макфола, якого я знав уже кілька років і поважав за його підтримку кольорових революцій.

Промова Обами була сильною й подавала чіткий сигнал. Після того як він зустрівся зі мною та іншими опозиційними лідерами, я сказав на прес-конференції, що ця промова була «меншим за те, чого ми хотіли, але більшим за те, чого ми очікували». Обама постійно підкреслював, що важливі відносини між Америкою й Росією будуються для людей, а не їхніх режимів, на що я й сподівався. Замість того, щоб вести справи лише з офіційними представниками Кремля, він відкрив прямі лінії комунікації.

В ідеалі він міг би, звичайно, назвати імена. Обама зробив декілька гучних заяв про провал тоталітаризму та вказав, що розв’язанням проблеми є демократія. Фактично зроблені заяви стосовно путінської Росії були потужнішими за все, що ми чули від двох попередніх адміністрацій. Проте він уникав критики діяльності Путіна й Медведєва, будівничих та очільників російської диктаторської системи. Безумовно, як їхній гість у Росії, Обама навряд чи мав право образити господарів, але зауваження про антидемократичні тенденції попередніх дев’яти років могли б бути дуже доречними. Не згадав Обама й Михайла Ходорковського, чиє ув’язнення Путіним і продовження утримання у в’язниці Медведєвим уособлювало все, що критикував Обама стосовно авторитарних держав.

Але Обама все ж не здавався, чим вразив мене та, схоже, здивував Путіна, який, мабуть, очікував, що молодий новий американський президент буде поступливим, щоб після повернення додому повідомити про великий успіх у відносинах із Росією. Обама також здивував кількох республіканців у Сполучених Штатах. Перед початком його поїздки кілька консервативних членів цієї партії написали йому відкритого листа з рекомендаціями: не пов’язувати протиракетну оборону зі скороченням ядерного озброєння, захищати права України та Грузії, а також зустрітися з опозицією. Так от, можу підтвердити, що Обама виконав усі ці рекомендації.

У моєму зверненні до Обами під час нашої зустрічі я підкреслив, що всі здогадки про структуру влади російського керівництва на той час були жахливим марнуванням часу. Важливо було тільки те, що вона є якою завгодно, але не демократичною.

Далі я продовжив: «Російська Конституція говорить про три гілки влади. На жаль, усі три тепер містяться в стінах кабінету пана Путіна. Щодо всіх балачок президента Медведєва про лібералізацію, то можу лише сказати, що вони нічого не варті. Торік ми не побачили жодних значних змін, які б указували на новий політичний курс».

Наче у зворотному дзеркальному відображенні традиції спілкування Рейгана з радянським керівництвом, наприкінці зустрічі я передав американському президентові перелік російських жертв переслідування державою. Утім, я не мав жодних ілюзій щодо того, що Обама колись покладе його на стіл Путіна.

Промова Обами була чудовою, але після неї росіяни дуже скоро відчули розчарування, і це відчуття невдовзі розділили з ними багато американців. Гучні слова про демократію й спільні цінності вилилися лише в бюрократичну плутанину, що супроводжувала повну помилок зустріч держсекретаря Гілларі Клінтон із російським міністром зовнішніх справ Сергієм Лавровим на початку року. Саме тоді йому була вручена ганебна «кнопка перезавантаження» американо-російських відносин.

Наведу лише один приклад. 27 січня 2010 року у Вашингтоні відбулася перша зустріч Робочої групи з питань громадянського суспільства Двосторонньої американо-російської президентської комісії. Звучить поважно, чи не так? Співголовою групи став високопосадовець російської адміністрації Владислав Сурков. І це незважаючи на лист протесту, підписаний сімдесят одним членом Конгресу США, у якому йшлося, що Сурков був «одним із натхненників авторитарного курсу Росії». Той лист також переконував президента Обаму бойкотувати зустрічі, допоки Сурков не буде замінений хоча б кимось, хто не присвятив усю свою кар’єру активному знищенню того самого громадянського суспільства, сприяти якому була покликана ця робоча група.

Іншою потенційно проблемною частиною тієї зустрічі була презентація голови організації «Трансперенсі Інтернешнл» — антикорупційної організації, яка у своєму останньому переліку поставила Росію на 146 місце зі 180 перерахованих держав, між Кенією й Сьєрра-Леоне, та значно нижче за всі провідні промислові держави світу. Але Сурков і йому подібні в Кремлі не відчували жодної ніяковості. Можливо, навіть навпаки: вони сприйняли цей рейтинг як форму визнання того, наскільки їм удалося збити Росію зі шляху законності під владою Володимира Путіна.

Те, що ця неефективна робоча група взагалі була створена, показало, що адміністрація Обами ставила форму вище за зміст. Липнева промова Обами в Росії пробудила надію, що його адміністрація зверне увагу на жорстокість Кремля всередині країни й різні порушення за кордоном та спробує налагодити контакт із поневоленим народом Росії, а не з її репресивним керівництвом. Але замість ліній на піску ми отримали слова в повітрі з десятками подібних комісій, створених за ініціативою американського президента, кожна з яких була ще більш жалюгідною й більш недієздатною за попередню. Зокрема, ця комісія з громадянського суспільства викликала лише обурення.

Путінські функціонери залюбки проводили свій час у світових столицях, де з ними поводились як із рівними, а не сварили за фальсифікацію виборів і не соромили за вростання переліку вбитих російських опозиційних діячів. Але чому Сполучені Штати надавали таким людям кредит довіри й легітимності, сідаючи з ними за стіл переговорів?

Тим часом лише на тиждень раніше консультативна група, яку створив російський президент Дмитро Медведєв, підготувала документ, повний грандіозних лібералізаційних ідей. Голова правління Інституту сучасного розвитку Ігор Юрґенс потім визнав в інтерв’ю, що однаково «Путін зробить, як захоче», та що «вільні вибори сьогодні в Росії неможливі, бо російське населення є політично безграмотним, пасивним і не любить демократію».

Його висновок відповідно був таким: «Пан Путін і пан Медведєв мають вирішити»[75], кому бути президентом! Отаким був план Суркова для «стійкого громадянського суспільства»: просто-таки Піночет із юридичним ступенем.

Ці безглузді комісії лише продемонстрували,