Андрій Анатолійович Кокотюха - Біла ніч

своє знання таких, як майор. Адже в його випадку йшлося не так про ліквідацію котрогось із упівських командирів, як про дещо особисте. Звісно, Коломієць ходив ногами по землі, тож не тішив себе марною надією якось запитати особисто в Полиніна, чого це той так затявся. Проте мав усі підстави припустити: маючи шанс захопити Східняка, майор ним скористається.

І вгадав. Повстанська засідка з’явилася поблизу Прокопового хутора раніше, ніж туди почали підтягуватися енкаведисти. Вистачило двох вояків у секреті, щоб пропустити повз себе солдатів, лишаючись при цьому непомітними. Далі починався найнебезпечніший, на Максимову думку, етап гри: Грак ще з двома вояками імітував розвідників, і в них були всі шанси нарватися. Хтозна, раптом не чекатимуть, хапатимуть всіх, кого побачать. Це була вірна смерть, але вже стільки разів вона дихала в лице, що ніхто над тим не замислювався, просто робили, що мусили.

Обійшлося. Коли група повернулася, Коломієць уже остаточно повірив у перемогу, і далі все пішло, як замислено. Повстанців хоч як було менше, та на їхньому боці грала несподіванка. Тож коли спрацювала «пекельна машинка», рознісши хату й усіх, хто в ній та поруч, Східняк перейшов у блискавичний наступ, не давши солдатам оговтатися. Вони стали живими мішенями в сполохах. Кількох Коломієць завалив відразу, майже впритул, захопився, не помітив, як кілька перейшли в контрнаступ. Міг стати для них такою самою зручною ціллю, та нагодився Грак, відсік вогнем. З усіх боків заливалися автомати, десь на протилежному боці, поряд із розваленою огорожею, почалася коротка й жорстка рукопашна.

— Прохід! Тримай прохід, тікають! — горлав Довбуш, виринаючи з диму й показуючи вільною від зброї рукою на гурт солдатів, які вже прорвалися до лісу.

— Хай, ну к чорту! Тікають — радій! — крикнув Максим у відповідь.

— Та не захоплюйся! Їх ще доста лишилося! — додав Грак. — Добре, що тікають, нам теж би відійти!

— Зараз! Чекай!

Розум кричав про Гракову правоту, але серце досі палало боєм. Помінявши спорожнілий диск, Максим повів перед собою поглядом, ураз угледів офіцера. Зачепив ще раніше, та потім якось утратив із виду. Тепер же той метався, намагаючись зупинити панічний відхід своїх солдатів, і крізь батальний шум до Коломійця долинуло:

— Назад! Стояти! Це наказ! До бою, до бою!

Кілька солдатів усе ж зупинилися, та зліва грянула довга черга, збиваючи одного. Решта кинулася під прикриття дерев, і офіцер в пориві безсилої люті не стримався, скинув свій автомат. Плюнув вогнем, розстрілюючи одного з утікачів на місці.

Уже не дивлячись ні на кого, Коломієць помчав до нього.

Йому вдалося подолати половину відстані, як офіцер помітив напад.

Почав стріляти з розвороту, крив віялом, і якби Максим не сіпнувся, не зашпортався й не впав, котрась із куль його б неодмінно зачепила.

Перекотившись на бік, швидко помінявши незручну позицію, він побачив у сполоху, як офіцер наступає, трохи зігнувшись, тримаючи автомат напереваги й теж не зважаючи ні на кого й ні на що.

Коломієць вистрілив лежачи, знизу вгору.

Черга зупинила капітана Гліба Орлова, ударна сила розвернула в русі. Він незграбно завалився, усе ще стріляючи — палець від больового шоку таки притиснув спуск.

А Максим, спираючись на автомат, підвівся й сів, якийсь час дивлячись перед собою, на збитого ворога. Навіть не відразу почув, як гукає Довбуш — справді треба було вже відходити.

5

Луцьк, міська лікарня, район залізничної станції

— Ти так і не пояснила, що сталося.

— Федю, ти чудово все розумієш.

— Я нічого не розумію, Клаво! Ти просто зібрала чемодан, попросила посадити тебе на поїзд до Москви!

— Бо я вже не можу тут лишатися! Буду терплячою дружиною й дочекаюся, поки тебе повернуть.

— Це через Нечаєва?

— До чого тут Нечаєв?

Полинін не стримався — схопив Клавдію за плечі, сильно стиснув, тряхнув. Вона подивилася на нього здивовано, та водночас погляд був новим. Майор не міг його прочитати, але не бачив у ньому того, що раніше, коли викрив її зраду. Так на нього дивилися допитувані: суміш страху, провини та мольби. Зараз дружина не відчувала нічого подібного. Він ніколи ще не бачив її такою рішучою — і водночас такою байдужою до нього. Клавдія випромінювала холод, на нього дивилася чужа людина, яка потрапила в його життя випадково, зрозуміла це й хоче чимшвидше забратися.

Але в усьому цьому майора найбільше турбувало, що не помічає її вини. Дружина не вміє грати. Отже, припущення про неї та Нечаєва могло бути… Ні! Він не міг помилитися ще й тут. Усе підказувало — здогад вірний, капітан отримав зароблене, Клавдію він укотре пробачив, тому совість не гризе зовсім.

— Так до чого тут той капітан? — повторив він.

— Пусти.

Полинін хотів, як колись, притиснути Клавдію міцніше до грудей, заспокоїти так, як їй би цього хотілося. Замість того розтиснув руки, навіть легенько відштовхнув її від себе.

— Клаво, ти права. Можливо, Нечаєв, тобто те, що з ним сталося, справді стосується того, що відбувається зараз. Складова, так би мовити. Усе одне до одного. Загинув Орлов, разом із ним полягло чимало наших людей. Ти б чула, як зі мною говорив Савченко![20] Я вже не кажу про Хрущова! Забудь про Москву, це буде ще не скоро, якщо взагалі буде! Мене можуть перевести з Луцька кудись нижче, на посаду, яка нічого не важить! І в такий момент ти мене залишаєш! Мені потрібна ти, треба твоя підтримка, Клаво!

Вона, ніби майор щойно розпинався перед кимось іншим, підійшла до дзеркала, спокійно наділа берет, поправила волосся.

— Краща підтримка — коли не заважають, — говорила, стоячи до нього спиною, дивлячись через люстро. — Згадай, на мене зовсім недавно напали. Ти нервував, я поставила тебе під удар. Тут, Федю, я твоє вразливе місце. Нехай твої труднощі швидше минуть. Ти ще зможеш усе виправити, такими офіцерами не розкидаються.

— Твою прачку я перевів у лікарню, — бовкнув Полинін, сам не знаючи для чого. — Не знаю, про що ти з нею тоді говорила. Але незабаром Марта погодилася на співпрацю. Переконала.

— Я ні в чому її не переконувала, — зітхнула Клавдія. — Навпаки, просила тебе поставитися до неї якось м’якше.

— Ще раз: тепер твоя Голоднюк у лікарні.

— Ти не думав, що дівчина просто рятує життя? Не знаю, яка тобі від неї користь і скільки вона знає. Вона зате має хоч невелику можливість лікуватися.

— Якщо не працюватиме — повернеться в камеру!

Вигукнув різко — пошкодував. На лице Клавдії набігла тінь, вона стиснула зуби ниткою, мовила сухо:

— У тебе служба, Федоре. Не мені тобі вказувати.