Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

-Ні, орієнтуюся на запах їжі.

Катрін прикусила губу, щоб не розреготатися вголос.

За столом у їдальні, куди дівчата бадьоро примарширували, вже сиділа «мала дзиґа», Хосе, його дружина та, як не дивно, Харпер.

-А, от і наші гості, – усміхнувся Хосе. – Сідайте, почувайтеся, як удома.

Дівчата опустилися на стільці. Іза та вже знайома дівчатам жіночка внесли до кімнати кожна по великій таці.

Розставивши усе на столі, вони вклонилися і зникли за дверима.

Хосе глибоко зітхнув і простягнув обидві руки. Дівчата переглянулися.

Хімена посміхнулася.

-Ми молимося перед вечерею.

-І відмикаєте двері магією? – скептично посміхнулася Рубі, кидаючи погляд вправо, де біля Емілії сидів Харпер. Ернандес здригнулася – подрузі доведеться тримати його за руку.

-Так, і таке буває, – спокійно визнала Хімена. – Але спершу помолимося.

Рубі кивнула, вкладаючи свою ліву руку в господареву, а праву простягаючи до Катрін.

На хвилю всі схилили голови і затихли.

-А тепер – смачного! – усміхнувся Хосе.

Рубі потягнулася до салату, шкірою відчуваючи, як Стражниці пропікають її поглядом.

-Судячи з поглядів твоїх подруг, вони тебе зараз накажуть приготувати на вечерю, якщо ти не почнеш мене розпитувати, що відбувається, – Хосе підбадьорливо усміхнувся.

Ернандес обернулася до дівчат, на чиїх ликах вмить відобразилося ангельське смирення. Хімена розсміялася. Адайн наминала все підряд за обидві щоки, не звертаючи на них ніякісінької уваги.

-Гм, - Рубі відкашлялась. – Гаразд. То… Ви можете розповісти мені про це місце? Що таке Уордорф?

-Хосе вже казав тобі, чи тебе оглушило? – пирхнув Харпер.

-Я ж не тебе питаю, – огризнулася Рубі.

-І що? – не поступився Харпер. – У нас тут свобода слова.

-А лічниця у вас тут є? – награно-наївно поцікавилася Ернандес, пропікаючи його поглядом.

-Авжеж, – гордовито відповів Пратт, ведучись на її приманку.

-То зараз вона тобі знадобиться, – загарчала Рубі. – Дай мені можливість поговорити з людиною.

Хосе дещо вибачливо глянув на Харпера:

-Пробач, але вона має право знати, тому я розповідатиму, а тебе попрошу не заважати.

-О, ну звісно, – загарчав Пратт, підриваючись на ноги. – Це ж я заважаю! Мені здається, все якраз навпаки. Це їхня сімейка весь час нам заважає!..

Репліка потонула за дверима, дівчата переглянулися. Адайн навіть на хвильку припинила жувати. Рубі звела брову:

-Я чогось не знаю?

-Мабуть, так, – кивнув Касілья. – Розумієш, я Відступник.

Рубі кивнула – історію про вигнання Хосе Касілья чув кожен Страж іще змалечку.

-Так сталося, що вже від початку мені не подобалося жити за правилами. А коли я трохи підріс, я зрозумів – мене дратували не правила. Мене дратував наш Університет. І я почав робити все, щоби втекти від обов’язку його відвідувати.

Хосе пустотливо посміхнувся, і Рубі раптом побачила у цьому чоловікові того підлітка – Відступника, який просто хотів жити своїм життям, а не життям Університету.

-Оскільки я був першим, хто наважився, скажімо так, повстати проти системи, до мене застосували найгірше з покарань – мене оголосили поза законом. Вигнали. Не допомогли ні зв’язки батьків, ані їхнє походження.

Рубі мовчки дивилася на нього. Мабуть, невисловлене питання застигло у її погляді, бо посмішка Хосе раптом стала гіркою.

-Була скликана комісія у цій справі. Усі проголосували за виключення, і найбільше галасу підняли Оріана і Реарден Ернандес.

За столом запанувала тиша. Емілія та Катрін поглянули на Рубі, та сиділа, мов громом уражена. Дідусь Реарден та бабуся Оріана. Строгі та вимогливі, проте безмежно люблячі. Вони дозволяли їй практично все. Саме дідусь вперше дав їй меча – десь у вісім років. Бабуся навчала збирати цілющі трави. І вони могли так вчинити?

-Ернандес? – перепитала Адайн, прожувавши чергову порцію їжі. – Це ж твоє прізвище, Рубі.

-Так, Адайн, я знаю, – процідила та здушеним голосом.

Мабуть, увесь спектр емоцій відобразився на обличчі Рубі, бо Хосе м’яко посміхнувся.

-Я розумію. Таке сприйняти важко. Але так було. Я на них не серджуся. Тільки Харпер… Він мій племінник, а ще у нього недостатньо життєвого досвіду та знань, аби примиритися. Він чомусь вирішив, що я хочу помсти. Ні. Не хочу. Не скажу, що моє життя було легким, проте… Доволі швидко після виключення я знайшов однодумців. Ми почали тут жити. І приймали всіх, хто хотів би бути з нами. А згодом я знайшов найріднішу мені людину – мою дружину Хімену.

Жінка з усмішкою глянула на нього, Хосе накрив її руку своєю долонею.

-І ви просто прийшли сюди, а тут містечко, яке тільки цього й чекало? – саркастично уточнила Емілія.