Леся Нічна - Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна

Глава 38. А він заслужив!

— А чого це він сам винен? — запитала Василина так невинно й ненав’язливо, що я мало не розплакалась від захвату.  

О, так, ми ж із нею чудово знали, за що професор Фінік отримав по голові від нашого ректора.  

По-перше, бо давно заслужив — знущання над адептами безкарно не минають!  

А по-друге, бо небесна кара у вигляді темного магістра нарешті зійшла на академію, впавши просто на бідну голову професора. Спершу дісталося Квіріту, тепер ось — Фініку.  

Так йому й треба.

І все ж цікавість — наш із Василиною головний та непереборний гріх. Хотілося дізнатися всі подробиці!

Секретарка, навіть не помітивши підступу в питанні, знову сьорбнула ароматної кави й довірливо нахилилася ближче. Ми одразу насторожились, готові вбирати інформацію, як губки.

— Ну от, — почала вона нарочито докладно і з почуттям, — наш ректор просто при всьому викладацькому складі сказав Фініку, що треба займатися студентами, а не просто відчитати лекцію й нехай далі самі викручуються.

Ми з Василиною багатозначно кивнули. 

Ректор, як виявилось, розумні речі говорив. Треба визнати, з усього викладацького складу тільки фея Мері справді намагалась якось впливати на наше навчання.  

Робила вона це різними методами, іноді досить болючими, але результат, як то кажуть, був помітний — знання осідали в голові міцніше, ніж опіки від вогняних куль Тео.

— Ну, професор Фінік вирішив трохи… — голос секретарки помітно здригнувся, і вона тривожно знизила тон, — посперечатися з ректором.

Ми з Василиною перехрестились одночасно. 

Бідний професор Фінік, мир його нервам і здоровому глузду. Сперечатися з самим темним магістром?!  

Це треба було мати або виняткову сміливість, або абсолютну дурість.  

А враховуючи, що до сміливості професору було, як до неба пішки, тут, очевидно, другий варіант.

— І… що було далі? — я не витримала напруги й подалась уперед, ледь не втикнувшись носом у секретарку.

Та здригнулася, наче побачила привида, але все ж продовжила:

— Ну… спершу наш ректор покрився якимись дивними червоними плямами… Я тоді вже й помолилась, на всякий випадок.

Ой, лиха справа. Червоні плями у ректора — вірна ознака наближення магічної катастрофи. Я до такого ще не доводила… Ще. 

— Потім його погляд потемнів настільки, що навіть у професора з захисту від темної магії, пана Урсула, почалась гикавка, — прошепотіла секретарка.

Ми з Василиною синхронно закивали.  

Темний погляд ректора і без того міг спопелити будь-кого, а якщо він ще й потемнів…

— І після цього він дуже спокійно й дуже дохідливо пояснив професору Фініку, що станеться з кожним, хто відмовиться виконувати свої педагогічні обов’язки, — завершила вона майже трагічним шепотом.

— Дохідливо? — перепитала Василина з поєднанням жаху й захвату в очах.

— Дуже дохідливо, — підтвердила секретарка, здригнувшись. — Фінік після того так злякався, що кілька разів у стані афекту наткнувся на двері, стіни й навіть… на інших викладачів.

Ми дружно стримали нервовий смішок.

Ну так, бідолашний Фінік. Судячи з усього, професор сьогодні побачив перед очима не лише все своє життя, а й залишки майбутньої пенсії.  

Я б і сама злякалася на його місці! Добре, хоч ректор не вирішив наочно продемонструвати йому методи зупинки серця одним лише поглядом.  

Хоча, здається, серце у професора таки кілька разів зупинялося — і цілком самостійно.

— А сам ректор де зараз? — обережно запитала я.  

А що? Можу собі дозволити. У мене, між іншим, серйозні підстави ставити це запитання!  

Скільки мені казали, що саме ректор буде особисто приймати в мене іспити, а тепер він кудись зник! Несправедливо ж це!

— А наш ректор у кабінеті сидить, — хмикнула секретарка. — Щойно повернувся з важливої наради, от і роздає всім вказівки. Сьогодні грізний, як дракон після зимової сплячки.

Я радісно розтягнулася в усмішці. Чудово! Це означає, що нарешті я можу спокійно закрити свої профільні предмети! Ректор зайнятий розборками з викладачами, а отже, в мене є всі шанси не потрапити йому під гарячу руку найближчими днями.

Секретарка, допивши каву, тяжко зітхнула й підвелася.

— Ой, дівчатка, дякую за каву. Піду я, мабуть. А ви там… вчіться старанно. І з ректором сьогодні обережно. Він дуже-дуже нервовий.

Вона пішла, сумно хитаючи головою, а ми з Василиною залишилися сидіти в кафетерії, переварюючи отриману інформацію.

— Оце так справи, — задумливо протягнула подруга, хитаючи головою. — Схоже, наш ректор вирішив навести порядок в академії — і зробити це радикально.

— А ти що думала, — хмикнула я, знову оживившись. — Не дарма ж він темний магістр. Бачиш, йому, мабуть, теж набридло дивитись на весь цей хаос. От і взявся за виховання. Тепер і в нас є шанс спокійно закрити предмети, бо раніше викладачі й дивитися в наш бік не хотіли. Без подарунків…

— Точно! — радісно усміхнулась Василина. — Ну що, підемо здавати наступний іспит?

— Звісно, — бадьоро відповіла я, підхопивши підручники. — Бо ж наш ректор не дарма старався — на благо науки й освіти, так би мовити!

І ми, вже більш упевнені в собі, рушили до наступного кабінету, подумки дякуючи нашому жахливому й прекрасному ректору за наведений порядок.  

Тепер-то сесія точно пройде гладенько!

_____________________

Любі читачі, прошу вас відстежувати мене! 

Дівчата, люблю і цьомаю!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍