А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

стрілкою компаса, що крутиться, шукає, де їй спинитися.

— Про що ти думаєш, Фокс? — Дуже по-брілівському, отак мене підганяти. На власній практиці я даю пацієнтові говорити у своєму темпі; Веслі ж поспішає.

— Тієї ночі…

…

Тієї ночі, саме перед тим, як машина вилетіла з дороги, ти дзвонив мені. Я тебе не звинувачую. Я тебе не втягую в це. Просто хочу, щоб ти знав.

Тієї ночі усе вже скінчилося — чотири місяці брехні: для Фібі, яка, можливо, нас викрила; для Еда, який викрив нас того грудневого дня, коли я надіслала йому повідомлення, яке мало бути для тебе.

Тієї ночі я шкодувала про кожну мить, яку провела з тобою: ранки в готелі на розі, мізерне сонячне проміння, що пробивалося крізь жалюзі; вечори, коли ми годинами обмінювалися повідомленнями по телефону. День, коли усе це почалося з келиха вина у тебе в кабінеті.

Тієї ночі наш будинок вже тиждень висів у списку на продаж, у той час як маклер планував екскурсії, а я благала Еда, а він не міг навіть на мене дивитися. «Ти була моєю ідеальною дівчинкою».

Тієї ночі…

…

Але він перебиває мене.

— Чесно кажучи, Анно, — і я напружуюсь, адже, хоча він і нечасто буває чесним, те, що він назвав мене на ім’я, — подія ще більш рідкісна; я намагаюся залишити це позаду. На мить він замовкає. — Я намагаюся, і досить успішно.

Овва.

— Ти не хотіла мене бачити після всього. У лікарні. Я хотів… Я запропонував побачитися з тобою у тебе вдома, пам’ятаєш, але ти не… Ти так і не дала про себе знати. — Він підковзується на власних словах, спотикається, ніби чоловік, який бреде через сніг. Ніби жінка, що крутиться навколо розбитої машини.

— Я не… Я не знаю, чи в тебе зараз хтось є. Професіонал, маю на увазі. Я б із задоволенням порекомендував тобі декого. — Він затихає. — Або, якщо у тебе вже є такий, то… що ж. — Знову пауза, цього разу довша.

Нарешті:

— Я не впевнений, чого ти від мене хочеш.

Я помилялась. Він не грається у психолога; він не сподівається мені допомогти. Він два дні збирався мені подзвонити. Він шукає шляху для втечі.

І чого я від нього хочу? Чесне запитання. Я не звинувачую його, правда. Я не ненавиджу його. Я не сумую за ним.

Коли я подзвонила в його офіс — це справді було всього два дні тому? — я, мабуть, чогось хотіла. А тоді Нореллі промовила ті магічні слова, і світ змінився. І тепер це вже не має значення.

Я, мабуть, сказала це вголос.

— Що не має значення? — питає він.

Ти, думаю я. Не промовляю.

Натомість вішаю слухавку.

Четвер, 11 листопада

79

Рівно об одинадцятій лунає дзвінок у двері. Я вириваюся з ліжка, визираю з вікна на вулицю. Перед дверима стоїть Біна, її чорне волосся блищить під ранковим сонцем. Я забула про сьогоднішній сеанс із нею. Я взагалі про неї забула.

Роблю крок назад, розглядаю будинки навпроти, обводжу їх поглядом зі сходу на захід: Сірі сестри, Міллери, Такеди, порожній здвоєний будинок. Моя південна імперія.

Знову дзвінок.

Я скочуюся вниз, підходжу до дверей у передпокій, бачу її в рамці екрана домофону. Вмикаю гучномовець.

— Мені сьогодні зле, — кажу я.

Дивлюся, як вона говорить.

— Мені увійти?

— Ні, все добре.

— Можна мені увійти?

— Ні. Дякую. Мені справді варто побути на самоті.

Вона закушує губу.

— Усе добре?

— Мені просто треба побути на самоті, — повторюю я.

Вона киває.

— Добре.

Я чекаю, доки вона піде.

— Доктор Філдінґ розповів мені, що трапилось. Він почув від поліції.

Я не відповідаю, просто заплющую очі. Довга пауза.

— Що ж… Тоді побачимося наступного тижня, — каже вона. — В середу, як завжди.

Мабуть, ні.

— Так.

— І ти подзвониш мені, якщо тобі щось знадобиться?

Не подзвоню.

— Подзвоню.

Я розплющую очі, бачу, як вона знову киває. Вона повертається, спускається сходами вниз.

Із цим покінчили. Спочатку доктор Філдінґ, тепер Біна. Ще хтось? Oui[258]: завтра Ів. Я напишу йому, що урок скасовується. Je ne peux pas…[259]

Зроблю це англійською.

Перед тим, як повернутися на сходи, я наповнюю миски Панча їжею та водою. Він чимчикує до них, занурює язичок у свій «Чудовий бенкет»[260], а тоді нашорошує вушка — труби гудуть.

Девід унизу. Я вже днями його не згадувала.

Затримуюся біля дверей до підвалу, беру драбину, відсуваю її вбік. Я стукаю у двері, кличу його.

Нічого. Кличу знову.

Цього разу чую кроки. Я відмикаю замок та говорю голосніше.

— Я відімкнула двері. Можеш зайти. Якщо хочеш, — додаю я.

Не встигаю закінчити, як двері відчиняються і він постає переді мною, нижчий на дві сходинки, в тісній футболці та лисніючих джинсах. Ми дивимось одне на одного.

Я говорю перша.

— Я хотіла…

— Я виселяюся, — каже він.

Кліпаю.

— Усе стало… складно.

Киваю.

Він нишпорить у задній кишені, дістає клаптик паперу. Передає мені.

Я без слів приймаю його, розкриваю.

Я так не можу. Вибач, що засмутив тебе. Ключ залишив під дверима.

Я знову киваю. Чую цокіт дідусевого годинника в сусідній кімнаті.

— Що ж, — кажу я.

— Ось ключ, — каже він та простягує його мені. — Двері за мною замкнуться.

Я беру ключ. Знову пауза.

Він дивиться мені в очі.

— Та сережка.

— Ой, ти не мусиш…

— Вона належала жінці, яку звати Кетрін. Як я й сказав. Я не знаю дружину того мужика.

— Я знаю, — кажу я. — Вибач.

Тепер його черга кивнути. І зачинити двері.

Я не замикаю їх.

Повернувшись до спальні, я пишу скупий текст для доктора Філдінґа: «У мене все в нормі. Побачимося в понеділок». Він одразу ж телефонує мені. Телефон дзвонить, дзвонить і замовкає.

Біна, Девід, доктор Філдінґ. Я очищую будинок.

Зупиняюся у дверях ванної кімнати, розглядаю душ, ніби оцінюю картину в галереї; не для мене, думаю я, або, принаймні, не сьогодні. Я вибираю халат (треба випрати забруднений, нагадую я собі, хоча пляма від вина вже, мабуть, стала татуюванням для тієї тканини) і тягнуся до кабінету.

Три дні минули, відколи я востаннє сідала за комп’ютер. Я беруся за мишку, відсуваю її вбік. Екран загоряється, змушує мене ввести пароль. Я набираю його.

Знову бачу своє сонне обличчя.

Відхиляюсь назад у кріслі. Весь цей час воно сиділо, причаївшись за темрявою екрана, наче якась гидка таємниця. Моя рука, наче змія, кидається