ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

— Це не зупинить тебе, — голос вовчиці лунав тихо, але в ньому бриніло залізо. — Але ослабить. А остаточний удар нанесу я!

Вранішню тишу прорізали постріли.

Паша рухався швидко, мов тінь, що прослизала між ударами. Проте навіть він не був бездоганним. Декілька ворожих атак досягли цілі, залишаючи на його тілі криваві сліди. Проте він не зупинився.

Вовчиця завмерла. Його силует, спотворений ранковим світлом, невідворотно наближався. Від нього віяло не просто люттю — холодом, який пробирав до кісток.

— Де Маша? — голос Паші пролунав низько й глибоко, аж повітря здалося важчим.

Вона сахнулася назад, інстинктивно торкаючись живота.

— Ти не посмієш… Вагітну вовчицю… — її голос затремтів, хоча вона намагалася говорити впевнено.

Паша зупинився. Всього на кілька секунд, але цього вистачило, щоб у її грудях майнула примарна надія.

— Є інші способи, — він нахилив голову. — До того ж, я не воюю з жінками.

І тоді вона побачила його очі.

То була не просто рішучість. Не просто сила. Щось глибше, невблаганне заповнило простір між ними, змушуючи її дихання перехоплюватися. Її тіло напружилося, ноги затремтіли.

Він не робив нічого. Лише дивився. Але цього вистачило, щоб її коліна підкосилися, і вона осіла на землю, втупившись у холодний пил.

Паша раптом усвідомив, що зайшов надто далеко. Побачивши, як вона тремтить, як її пальці інстинктивно торкаються живота, він відчув щось, схоже на докір. Він не прийшов катувати. Він прийшов за відповідями.

Він видихнув, приборкуючи свій внутрішній запал, і зробив крок назад.

— Де Маша? — повторив він, цього разу трохи м’якше, але з не меншою рішучістю.

Вовчиця судомно ковтнула повітря, ніби виринаючи з глибини.

Раптом у її кишені завібрував телефон. У цей момент різкий звук здався неприродним. Вона дістала пристрій, не відводячи від Паші очей, і прийняла виклик.

— План «Б», — пролунало у слухавці. Голос… знайомий, надто знайомий.

В її очах з’явився жах. Губи тремтіли, сльози покотилися по щоках.

— План… «Б»… — прошепотіла вона.

Усе всередині Паші напружилося, наче зведена пружина.

— Що це означає?! — його терпіння висіло на волосині.

Вовчиця повільно підняла на нього очі.

— Це означає… що він її вбив, — її голос зірвався, і в цих словах було все: і зневіра, і розпач, і приреченість.

Тиша розлилася між ними, мов холодна вода, що змішалася з першим світлом світанку.

---

Анатолій Всеводолович рішуче вийшов з будинку, залишаючи Машу сам на сам із охоронцем.

Двері зачинилися за ним, і в кімнаті запанувала тиша, важка й нерухома, як натягнута струна.

Маша ледь дихала. Охоронець, високий і кремезний, тримав її міцно, і від його дотику пробігав холодний струм страху.

— Життя за життя. — Його голос був спокійним, але в ньому бриніла загроза.

Він повільно потягнувся до її шиї, і вона напружилася, мов струна, що от-от лусне.

— Що це означає? — її голос здригнувся, але в очах запалився виклик. — Я хочу знати!

Охоронець схилив голову набік, ніби оцінював її, а потім несподівано відпустив.

— Ти хочеш знати мою клітку?

Його погляд потьмянів, в ньому читалася втома людини, якій уже нічого втрачати.

— Так, ти була права.

Він зітхнув, провів рукою по обличчю.

— Що ж… У нас є час. Хвилиною раніше, хвилиною пізніше… Ти все одно помреш.

Він говорив це так, ніби вже змирився з власним вироком, ніби її доля була вирішена ще до цієї розмови.

Маша раптом відчула, що більше боїться не його, а цієї приреченості в його голосі.

— Я закохався.

Маша ледь помітно здригнулася. Від несподіванки. Від того, як тихо і щиро він це сказав.

— Це була справжня любов. Вона — моя луна. Вона належала мені, так само як я належав їй.

Його голос потеплів, але водночас у ньому звучав біль.

— Але вона була рабинею.

Маша напружено стиснула пальці, щось у її грудях стислося.

— Так, рабство все ще існує в Підлунному світі. І якщо рабиня народжує дитину, вона теж належить хазяїну.

Його губи зневажливо скривилися.

— Я зробив помилку. Я дозволив їй завагітніти. Ми зустрічалися потайки, ми думали, що нас ніхто не бачить… Але її хазяїн дізнався.

Він різко стиснув кулаки, і кісточки пальців збіліли.

— Він нічого не міг зробити зі мною. Але вона... Вона залишалася його власністю.

Його голос звучав так, ніби кожне слово було рваною раною.

Маша не могла говорити. В її горлі застряг ком. Вона не знала цієї людини. Вона боялася його. Але зараз… зараз вона бачила перед собою не охоронця, не ката. Вона бачила чоловіка, який втратив усе.

Її серце стиснулося.

— І тоді я звернувся до Анатолія Всеволодовича.

Його ім’я прозвучало, як лезо, що розтинає темряву.

— Я благав. Я торгувався. Я пропонував йому золото, кров… що завгодно.

Маша хотіла щось сказати, але слова не приходили.

— Я сказав: "Я хочу її витягти".

Він посміхнувся. Без радості.

— А він відповів, що коли стане альфою, звільнить її. Але до того... Я мав зробити все, щоб він отримав владу.

Він подивився їй у вічі.

— Тепер ти знаєш. І тепер ти розумієш.

Тиша між ними була густою, як туман перед грозою.

Маша проковтнула важкий клубок у горлі.

Охоронець підняв голову і подивився Маші прямо в очі.

— Тепер ти знаєш. І тепер ти розумієш.

Тиша між ними гусла.

Він зробив крок назад.

— Тож, що тепер? — запитав він майже шепотом.

В цей момент двері відчинилися і зайшов Паша 

Охоронець зробив крок уперед, в його очах спалахнуло щось темне й небезпечне.

— Від тебе пахне її кров’ю.

— Вона ціла, — коротко відповів Паша, його голос звучав твердо, але в ньому відчувалася втома. — Я не маю звички бити жінок.

Маша ледь стримала зітхання полегшення, але напруга не спала. Вона бачила, як кулаки охоронця тремтять від стриманої люті.

— Це не означає, що вона не страждає, — тихо сказав Валерій, вдивляючись у Пашу.