ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Їхні погляди зустрілися, і між ними зав’язалася безмовна боротьба, у якій було надто багато болю й ненависті.

— Вона сильна, — сказав Паша після паузи, ніби виправдовуючись.

— Вона не мала бути сильною, — пробурчав Валерій. — Вона мала бути вільною.

Маша відчула, як щось здавило їй груди. Вона дивилася на Валерія і бачила, що за цією люттю ховається біль.

— Чому вона? — несподівано запитала вона.

Валерій повільно перевів на неї погляд.

— Бо вона була єдиною, хто ніколи не боявся мене.

Паша ледь помітно стиснув щелепи.

— Можливо, якби ти не був псом на ланцюгу, вона б не боялася нічого взагалі.

Валерій скривився, але не відповів.

Маша вдихнула.

— Ти зробив усе, що міг?

Охоронець зустрів її погляд і мовчки кивнув.

— І цього виявилося недостатньо, — гірко додав він.

— Я не вірю, що вона здалася, — тихо сказала Маша.

Валерій усміхнувся.

— Ти говориш, ніби знаєш її.

— Я знаю, як виглядають жінки, які не здаються, — відповіла вона.

Її слова зависли в повітрі.

Валерій рухався першим.

Швидко, як звір, що кидається на ворога.

Паша встиг відступити, ухиляючись, але удар був неминучий. Валерій збив його з рівноваги, врізавшись у ребра.

Маша скрикнула, але вони її не чули.

— Якщо вона постраждала… — Валерій майже прошипів, завдаючи ще один удар у плече.

Паша похитнувся, але залишився на ногах.

— Ти гадаєш, що я хотів цього?!

Його груди важко здіймалися. В очах спалахувала лють, змішана з болем.

Валерій дивився на нього холодно.

— Ти не заслуговуєш бути одним із нас.

Його тіло почало змінюватися.

Різко.

Грубо.

Кістки хрустіли, перетворюючись, м’язи витягувалися, а кінцівки видовжувалися. За мить перед ними вже стояв величезний темний вовк із білявими очима, що палали непримиренністю.

Паша важко дихав.

Йому теж потрібно змінитися.

Але кожен рух завдавав болю.

Кулі, що застрягли в його тілі, не дозволяли нормально дихати, розриваючи плоть.

Втім, вибору не було.

Він заплющив очі.

І біль накрив його хвилею.

Перетворення мало бути природним, плавним, але зараз усе йшло не так.

Кулі рухалися разом із трансформацією, прорізаючи його тіло зсередини.

Паша не втримався й заревів.

Маша бачила, як його шкіра темніла від внутрішніх крововиливів.

Як біль виривався із нього, але він не зупинявся.

Коли перетворення завершилося, перед Валерієм стояв вовк, покритий ранами, ослаблений, але живий.

Валерій гарчав.

Паша підняв голову.

Вони зіткнулися з гучним гуркотом.

Валерій вчепився в шию суперника, намагаючись притиснути його до землі.

Але Паша, навіть ослаблений, був загартованим воїном.

Він викрутився, ударив Валерія лапою й вп’явся зубами в його плече.

Кров потекла.

Валерій відсахнувся, але замість болю в його очах палала тільки лють.

Він різко вдарив Пашу під лапи, змушуючи його впасти.

Паша хрипко вдихнув, відчуваючи, як рани знову відкриваються.

Валерій навалився на нього, впираючись лапою в груди.

Гарчання прорізало тишу.

Паша спробував вирватися, але його сили згасали.

Валерій нахилився ближче.

— Ти вже програв.

Але Паша лише посміхнувся.

— Я ще дихаю.

Його лапи тремтіли, дихання було уривчастим, але він усе ще тримався.

Валерій облизав губи, примружившись.

— Ти довго не протримаєшся.

Паша мовчав. Його тіло пронизував біль, рани виривали з нього сили, але він не міг дозволити собі впасти.

Валерій зробив різкий ривок уперед, але цього разу Паша зреагував.

В останню мить він ухилився, змістивши вагу на задні лапи, і завдав удару.

Сильного, точного.

Валерій відлетів назад, врізавшись у шафу, яка хитнулася, але не впала.

Він спробував підвестися, але Паша вже був поруч.

Новий удар — і Валерій заривається у підлогу.

Глухе гарчання, сповнене роздратування.

В його очах блищить щось нове — усвідомлення.

Паша стоїть над ним, ледве дихаючи.

Бій закінчено.

Валерій не рухався, але його погляд повільно змінився.

— Ти програв, — хрипко каже Паша.

Валерій мовчить.

Зрештою, після довгої паузи, він відвертається.

Не як знак покори.

Але як визнання поразки.

Паша відчуває, як ноги підкошуються, як біль нарешті накриває його хвилею.

Його тіло здригалось, і він поступово повертався до звичайного стану.

Стає важко дихати.

Він впав на коліна, зморений і виснажений.

Маша кинулась до нього, її пальці тремтіли, коли вона торкнулась його обличчя. Серце стиснулося від страху — Паша був на межі, його тіло здавалося чужим і важким. Вона відчувала, як кожен його вдих дається йому з неймовірною важкістю, а кров, що забарвлювала його шкіру, текла повільно, але невідворотно.

— Паша... — її голос ледь проривається через тремтячі губи. Вона обережно бере його за руку, сподіваючись, що хоч одна ниточка життєвих сил все ще збережеться.

Він відкрив очі, і вони виглядають так, ніби ледве тримаються на межі свідомості.

— Ти… ти все ще тут… — його голос хрипкий, ледве чутний.

— Не говори, тільки тримайся, — Маша запитливо дивиться в його очі, намагаючись знайти хоч якусь надію. Але вона бачила лише втомлене, розпачливе світло.

Паша мимоволі стиснув її руку, намагаючись подати знак, що він ще не покидає цей світ. Він намагався сказати щось ще, але не може. Маша відчула, як його тіло почиало теплішати, і зітхнула з полегшенням, хоч і не зовсім впевнена, чи це означає, що він оживає, чи просто ще тримається на останньому подиху.

Вона пригорнцла його до себе, намагаючись змістити його важке тіло. Його дихання все частіше сповільнюється, але в її обіймах він ніби шукає сили.

— Ти не сам, — шепотіла вона, обвиваючи руки навколо нього. — Я тут, Паша, я не піду.

Маша, не відводячи погляду від Паші, обережно зняла медальйон з шиї. Кожен рух здається важким, як ніколи раніше, ніби цей момент був вирішальним, а медальйон — останнім зв’язком між ними і їхньою надією. Вона взяла його в руки, відчуваючи холод металу, і повільно одягла на шию Паші, його холодна шкіра зустрічається з прикрасою, як зі світанком.