ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

— Почекай! Як?! — голос Маші тремтів від напруги.

Анатолій Васильович зупинився, кинув на неї швидкий погляд і поблажливо всміхнувся.

— Як твій батько вижив? — він театрально звів брови, поглянув на годинник і знизав плечима. — Ну, ще є трохи часу. Не личить приходити на галявину раніше призначеного.

— Як?! — повторила Маша, намагаючись приховати тривогу.

Анатолій Васильович зітхнув, ніби це було не варте розмови.

— Не знаю, — зізнався він, розводячи руками. — Я був упевнений, що він довіряє мені беззастережно.

Він зробив кілька кроків уздовж кімнати, ніби поринаючи в спогади.

— Тієї ночі… усе було ідеально сплановано. На мене вийшов Леон. Ми продумали кожну дрібницю. Леон мав його усунути, я — зробити його слабшим. І тоді б я став альфою.

Анатолій на мить замовк, ніби знову переживаючи той момент.

— Але в останню мить усе пішло шкереберть. Він наче відчував. Нічого не їв і не пив… А я ж так старався, поступово додавав потрібні речовини в їжу, у його улюблений віскі…

Анатолій стискав кулаки, його голос ставав жорсткішим.

— А потім, за пів години до призначеного часу, він просто… встав і пішов. Пішов до своєї машини.

Він похитав головою, наче й досі не міг у це повірити.

— Він же давно сам не сідав за кермо! — Анатолій з силою сплеснув руками. — А тут раптом — сам за кермо.

Його очі блиснули вогнем приглушеного гніву.

— А потім… вибух.

Він зробив паузу, вдихнувши глибше.

— Ми не знайшли навіть його решток.

У голосі з’явилася нотка розчарування, а може, навіть болю.

— Я мав стати альфою. Так просто! Я мріяв про це все життя… Плетіння інтриг, роки підготовки…

Він стиснув щелепи, поглянув у світанок за вікном і ледве чутно додав:

— А він просто… злетів у повітря.

— Я дав тобі час попрощатися з ним, — Анатолій продовжував, його голос став холодним, зловісним. — І не міг просто так знищити тебе одразу. Це виглядало б занадто підозріло.

Він насупився, зробив крок до вікна, якби прагнучи вийти з кімнати, хоча і не рухався.

— Як тільки похорони минули, я кинув за тобою Валерія та Дашу, — промовив він, обертаючись до Маші. — Ти ж зникла!

Він махнув рукою, ніби відкидаючи неприємні спогади.

— Це зайняло чимало часу, але я знайшов тебе. У тій відьми. І все стало грати мені на руку. Північний загинув, ти втекла… і я мав зробити так, щоб ти не повернулась. Але…

Він замовк на кілька секунд, і в цій паузі відчувалась важка напруга, наче йому не вистачало слів, щоб пояснити, як багато коштувала та мить.

— За кілька днів він подзвонив. Північний! Живий і здоровий. — Анатолій гірко зітхнув, втупившись у підлогу.

Його голос став тремтячим, а очі сяяли ненавистю.

— Виявилось, що він відчув пастку. Та хто б міг знати? — він вдарив кулаком по столу, і стіни здригнулися від звуку. — Я був на межі… на межі повної поразки.

Зараз він стояв, вбираючи кожне слово.

— Я знову мав підкоритись. Але той факт, що він не здогадався, що я зрадник, дав мені ще один шанс. І я використав його, щоб повернутись і знову мати все під контролем.

— І все, начебто, йшло як завжди… — Анатолій провів рукою по обличчю, ніби стираючи невидиму втому. — Але щось було не так.

Він зітхнув і почав ходити по кімнаті, неначе розмірковуючи вголос.

— Я почав помічати, що Північний слабшає. Спершу це було ледь помітно — трохи повільніші рухи, довші паузи перед рішеннями, легка роздратованість. Але потім…

Він зупинився і вп’явся поглядом у Машу.

— Потім була та нарада. Я мав висунути себе альфою. Це був мій шанс!

Він стиснув кулаки, знову почав ходити.

— Північний наказав мені зібрати усіх, щоб знайти зрадника. Я сидів у кріслі, уважно спостерігав за кожним, подаючи йому звіти телефоном. Набираючи повідомлення, коригуючи деталі. Все було під контролем.

Його губи смикнулися в зневажливій усмішці.

— Але тоді з’явилася ти.

Маша відчула, як серце гупнуло в грудях.

— Ти… виявилася вовчицею.

Він сказав це з дивним виразом — ні то здивування, ні то гіркоти.

— Наказ був коротким: "Підтримай її".

Анатолій знову поглянув на Машу, тепер уже без колишнього презирства.

— І в мене не лишилося вибору.

Анатолій різко розвернувся до Маші, його очі палали люттю.

— А вчора ти вирішила зібрати зграю! — його голос тремтів від напруги. — І він усе чув.

Він знову заходився ходити по кімнаті, стискаючи й розтискаючи пальці, ніби намагаючись втримати рівновагу.

— Північний наказав зібрати зграю… І я виконав цей наказ. Але треба було діяти негайно.

Анатолій зупинився, зітхнув і потер обличчя.

— Я помітив, що він не просто здався… Він майже немічний! Майже. Але він все одно вовк.

Його губи скривила хижа усмішка.

— Тож план склався сам собою. Я майже все прорахував… Та ти знову все зіпсувала!

Він різко вдарив кулаком по столу.

— Дідько! — гаркнув він. — Я зрозумів, що він хоче передати владу тобі, а не мені!

У цій фразі звучала не просто злість, а розпач.

— Якщо я не зможу повернути собі владу…

Маша судомно ковтнула повітря.

— План "Б", — прошепотіла вона.

— Так! — злобно прошипів Анатолій. — Я знищу його на очах у всієї зграї!

Його очі блиснули хижим вогнем, губи скривилися в задоволеній усмішці. Він кинув на Машу останній погляд — холодний, байдужий, ніби вона була лише дрібною перешкодою на його шляху.

Потім, випроставши плечі, Анатолій безтурботно рушив до виходу. Його кроки були повільними, розміреними, наче нічого важливого тут не відбувалося.

Але в повітрі вже витав запах неминучої бурі.