Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

— А тобі не спадало на думку, що це з галузі непізнаваного?

— Ти втрачаєш надію?

— О, любий мій, вона утрачена давно і незворотно. Навіть якщо відкинути мої страждання, щоразу, повертаючись, я знищую свідомість шістнадцятирічної дівчинки, що йде до машини, назустріч першій миті справжньої свободи. Я вбиваю її знову і знову. Вона не має шансу прожити власне життя. Через Маркуса Слейда. Через мене.

— Тоді давай я буду сподіватися за нас обох. Хоча б якийсь час.

— Ти й так це робиш.

— Давай я візьму це на себе.

Вона уважно дивиться на Баррі.

— Ти досі віриш, що ми знайдемо спосіб усе виправити?

— Так.

— Коли? В наступній часолінії? Чи, може, у тридцятій?

— Так дивно, — каже Баррі.

— Що?

— Я зайшов до цієї кімнати п’ять хвилин тому і не мав уявлення, що означають ці рівняння. Потім раптом у мене з’являється спогад із цієї часолінії, і я бачу, що розуміюся на диференціальних рівняннях із частинними похідними. — У нейронній структурі мозку Баррі раптом спалахує фрагмент розмови в іншій часолінії, і він каже: — Ти пам’ятаєш, що казав нам Маркус Слейд, коли ми тримали його на мушці в тому готелі?

— Ти ж, мабуть, розумієш, що з моєї дзвіниці то було майже сто років і три часолінії тому?

— Ти сказала йому, якщо світ дізнається про існування крісла, то це знання вже неможливо буде знищити. І саме із цим ми зараз боремося. Пригадуєш?

— Дуже туманно.

— А він сказав, що ти зашорена, не бачиш поки всього і не зможеш побачити, не пройшовши тим самим шляхом, що й він.

— Він був психом.

— Я тоді теж так думав. Але відмінність між тобою в тій першій часолінії і тобою теперішньою разюча. Ти опанувала цілі царини науки, прожила не одне таке життя, про які Гелена-перша навіть мріяти не могла. Ти бачиш світ таким, яким вона його в житті не бачила! І те саме зі мною. Хто знає, скільки життів прожив Слейд і що він з них виніс? А що як він і справді знайшов якийсь вихід? Якусь лазівку, що дозволила обминути проблему хибних спогадів? Щось таке, на що в тебе, перш ніж ти все це сама зрозумієш, піде ще казна-скільки циклів? Що як ми постійно випускаємо з уваги щось дуже важливе?

— Що саме?

— Ну, я не знаю, може, краще запитати Слейда?

— І як ти пропонуєш це зробити, пане детективе?

— Не знаю ще, але взяти та все кинути…

— Це я не можу кинути. Ти ж можеш послати все до біса, коли забажаєш, і жити власним життям у блаженному незнанні, що настане цей день.

— Невже я став так мало важити для тебе?

Гелена зітхає:

— Звісно, ні.

На столі в них за спинами деренчить прес-пап’є.

По віконній шибі павутинням розбігається тріщина.

У кістках віддається низький гуркіт далекого вибуху.

— Що за чорт? — похмуро озивається Гелена. — Ну що, коханий, ідемо до лабораторії, прикінчиш мене знову?

* * *

Баррі вже не в підземній лабораторії на їхньому з Геленою острові неподалік узбережжя штату Мен, а сидить за знайомим столом у знайомому залі.

Голова болить від відчуття, яке він досить довго не переживав, — це тупий і розпульсований біль за очима, як під час тяжкого похмілля.

Він не зводить очей з монітора з показаннями свідка і, хоч спогадів цієї часолінії ще немає, усвідомлює з дедалі більшим жахом, що перебуває на четвертому поверсі 24-го відділку поліції Нью-Йорка.

Західна 100-та вулиця.

Верхній Вест-Сайд.

Мангеттен.

Раніше він тут працював. Не просто в цій будівлі. А на цьому поверсі. У цьому кабінеті. І не просто за таким столом, як цей. А за цим столом. Він навіть упізнає чорнильну пляму, що лишилася на стільниці, коли в нього протекла кулькова ручка.

Баррі хапає телефон, дивиться на екран. На ньому дата — 16 квітня 2019 року.

Четвертий ювілей часолінії, де Гелена померла в лабораторії DARPA.

Що за чорт?

Він зривається зі стільця — важить значно більше, ніж у Мені, Колорадо й Арізоні — і під піджаком відчуває предмет, який вже сто років не носив, — наплічну кобуру.

Дивна тиша стоїть на четвертому поверсі над кабінками.

Ніхто нічого не друкує.

Ніхто не говорить.

Лише ошелешена тиша.

Баррі дивиться на жінку за столом навпроти. Він пригадує цю поліціянтку — не з цієї часолінії, а з найпершої, ще до того моменту, як крісло Гелени стало кришити час.

Її звуть Шейла Редлінг, вона детективка з відділу вбивств, у їхній поліційній софтбольній лізі грає на позиції шортстопера.

Володіє підступним кидком, а ще вона — найкращий пияк у команді. З носа в Шейли йде кров, заляпуючи білу блузку, а вираз на обличчі не залишає сумнівів у тому, що її пойняв жах.

У чоловіка в сусідній кабінці теж носова кровотеча, а по щоках біжать сльози.

Німу тишу розриває постріл десь у дальньому кінці поверху, лабіринтом кабінок проноситься хвиля переляканих вигуків.

Знову постріл, цього разу вже ближче.

Хтось верещить:

— Що це, сука, коїться? Що це, сука, коїться?

Після третього пострілу Баррі вихоплює з наплічної кобури «глок», міркуючи, хто міг напасти на відділок, але не бачить жодної загрози.

Тільки ошелешені обличчя.

Раптом Шейла Редлінг підводиться, дістає пістолет, приставляє до своєї голови та стріляє.

Коли вона падає, чоловік із сусідньої з нею кабінки зіскакує зі стільця, вихоплює з кривавої калюжі пістолет і запихає дуло собі до рота.

— Ні! — щосили кричить Баррі.

Коли той все-таки вистрілює та падає на Шейлу, Баррі нарешті розуміє весь жахливий сенс події. У спогадах із попередньої часолінії він був із Геленою на острові у штаті Мен, а ці люди — в епіцентрі ядерного вибуху в Нью-Йорку, де загинули — або гинули й досі — страшною смертю одразу після того, як ще одну часолінію тому їх спіткала така сама доля.

На нього велетенською хвилею навалюються спогади з теперішньої часолінії.

Баррі переїхав до Нью-Йорка, коли йому було трохи за двадцять, і став копом.

Одружився із Джулією.

Робив кар’єру в нью-йоркській поліції, аж поки став детективом центрального відділу пограбувань.

Він заново прожив своє найперше життя.

І тут, наче удар по нирках, настає прозріння: Гелена не приходила до нього в портлендський бар.

Він не зустрівся з нею.

Ніколи про неї не чув.

З якихось міркувань вона вирішила прожити цю часолінію без нього.

А він про неї знає тільки з хибних спогадів.

Баррі бере телефон, щоб подзвонити їй, намагається згадати її номер