Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

Ідентичності Баррі з попередніх часоліній зливаються з його теперішньою свідомістю, і тому, хоч як парадоксально це звучить, він дивиться на результат своєї з Геленою роботи, якою вони були зайняті останні десять років, одночасно очима зеленого новачка та досвідченого науковця. Його погляд свіжий і геть-чисто позбавлений об’єктивності.

Більшу частину свого життя він присвятив вивченню фізики чорних дір. Спочатку Гелена працювала з ним пліч-о-пліч, та в останні п’ять років, мірою того, як 16 квітня 2019 року дедалі ближчало, а вони безрезультатно тупцяли на місці, вона почала віддалятися.

Знання того факту, що знову доведеться через це проходити, її просто зламало.

На шибі вікна, що виходить на ліс, Баррі багато років тому вивів чорним маркером фундаментальні запитання, на які досі не отримав відповіді. Це гнітить його.

Чому дорівнює радіус Шварцшильда спогаду?

Дика ідея… а раптом, коли ми вмираємо, величезна гравітація наших колапсуючих спогадів утворює мікроскопічну чорну діру?

Ідея ще дикіша: чи не відкриває тоді — у момент помирання — процес реактивації кротову нору, яка з’єднує нашу свідомість із молодшою версією нас самих?

Колись Баррі втратить усі ці знання. Не те щоб це було щось більше, ніж теорія — спроба відсунути завісу й зрозуміти, чому Геленине крісло працює саме так, а не інакше. Усі його знання без експериментального підтвердження нічого не варті.

Тільки в останні кілька років йому спало на думку, що їм варто було б переправити своє обладнання до лабораторії CERN[45] у Женеві та вмертвити там когось у капсулі біля детектора частинок Великого адронного колайдера[46]. Якщо вони зможуть довести, що під час чиєїсь смерті в капсулі справді утворюється вхід до мікроскопічної кротової нори, а також вихід з неї — під час повернення свідомості в тіло в один із моментів минулого, — вони на крок наблизяться до розуміння механізму перенесення у спогади.

Гелені ця ідея дуже не сподобалася. Вона вважала, що задля такого результату не варто йти на ризик. Якщо довірити людям, що обслуговують колайдер, знання про крісло пам’яті, так чи інакше їхня технологія стане надбанням третіх осіб.

Крім того, щоб переконати керівництво дати їм доступ до детектора частинок, знадобляться роки, а потім ще роки й ціла наукова група для написання алгоритмів і програм збору та обробки отриманих фізичних даних. І врешті-решт на вивчення фізики крісла піде значно більше сил і часу, ніж на його створення.

Щоправда, саме часу в них — хоч залийся.

— Баррі…

Він обертається.

Гелена стоїть у дверях, і шок від вигляду дружини в цій часолінії порівняно з двома іншими тривожною сиреною озивається в ньому.

Видається, що його кохана щодня втрачає частину себе: надто худа, очі потемніли та запали, надбрівні дуги стали ледь помітніші, ніж слід.

Зринає спогад: два роки тому Гелена намагалася накласти на себе руки. В неї на передпліччях досі видно білі шрами. Баррі знайшов її у старовинній ванні на лапах, у заскленій ніші з видом на море, і вода у ванні була забарвлена як вино. Він пригадав, як витягнув із ванни майже неживе мокре тіло, як поклав його на кахляну підлогу. Як поквапно бинтував зап’ястки марлею та дуже вчасно спинив кровотечу.

Гелена мало не померла.

Але найважче — вона не мала з ким поговорити. Гелена не могла поділитися наболілим із психоаналітиком. У неї був тільки Баррі, якого вже багато років гризло почуття провини, що їй цього замало.

У мить, коли він бачить її в дверях, його переповняє відданість цій жінці.

— Ти — найвідважніша з усіх людей, яких я коли-небудь знав, — говорить Баррі.

Гелена підіймає телефон.

— Запуск ракет відбувся десять хвилин тому. Ми знову програли. — Вона робить ковток із келиха з червоним вином, який тримає в руці.

— Не пила б ти перед капсулою.

Гелена осушує келих.

— Зовсім трохи, нерви заспокоїти.

Між ними непрості стосунки. Баррі вже й не пригадує, коли вони востаннє спали в одному ліжку. Коли востаннє кохалися. Коли востаннє сміялися з якоїсь дурнички. Та він не ображається на неї.

Для нього їхні стосунки щораз починаються в портлендському барі, де їй двадцять, а йому двадцять один.

Вони проводять разом двадцять дев’ять років, для нього кожен цикл — щось нове (до настання судного дня, коли до нього повертаються спогади з попередніх часоліній), тоді як Гелена живе з одним і тим самим чоловіком уже вісімдесят сім років, знову і знову проживаючи один і той самий відрізок — від двадцяти до сорока дев’яти років.

Ті самі суперечки.

Ті самі страхи.

Та сама метушня.

Те саме… все.

І жодних несподіванок.

Лише тепер, у цю коротку мить, вони стають рівними. Гелена раніше намагалась йому пояснити, але він розуміє її тільки тепер, і це знання нагадує йому сказане Слейдом у лабораторії його готелю перед самою смертю: «Коли ви проживете незліченну кількість життів, ваші погляди зміняться».

Може, Слейд мав слушність. Не зрозумієш себе по-справжньому, не проживши багатьох життів. Може, він і не був повним психом.

Гелена ступає крок до кімнати.

— Ти готова? — запитує Баррі.

— Та, дідько, розслабся хоч на хвильку! Ніхто не посилатиме ракет на узбережжя штату Мен. Нас накриє радіоактивними опадами з Бостона, Нью-Йорка та Середнього Заходу, і то за кілька годин.

Вони не раз сперечалися з приводу саме цієї миті — коли в останні кілька років остаточно зрозуміли, що не знайдуть у цьому циклі потрібного рішення. Баррі пропонував обрізати цю часолінію, а Гелену відправити назад ще до того, як світ пригадає свій жахливий кінець у попередній часолінії та заново переживе його в цій.

Однак Гелена була проти: мовляв, якщо існує бодай найменша вірогідність, що хибні спогади можуть не повернутися, то гра вартує свічок.

Та був ще важливіший момент: їй хотілося побути з тим Баррі, який уже пам’ятав і попередні часолінії, і те, через що вони пройшли разом, хоч би й недовго. І він, по правді кажучи, теж хотів цього.

Це єдиний момент в усьому їхньому спільному існуванні, коли вони можуть бути разом по-справжньому.

Вона підходить до вікна, стає біля нього.

І починає пальцем витирати написане на склі.

— Усе коту під хвіст, еге? — запитує вона.

— Треба було нам їхати в CERN.

— Ну, а якби твоя теорія кротових нір підтвердилася? Що тоді?

— Я схильний вважати, що, якби ми змогли зрозуміти, як і чому крісло здатне повертати нашу свідомість у спогади, нам було б легше докопатися до того, як зупинити