Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

– У колодязі на околиці колишнього селища ви знайшли останки двох молодих жінок, – повідомив підкомісар. – Судмедексперт не зміг визначити дату смерті, сказав, що скоріш за все, це часи Другої світової війни, бо колодязь був занедбаний і, швидше за все, не використовувався.

– Так написав у звіті, – погодився Ришь.

– І ви згодні з цим? – спитав Подима.

– Це не має значення.

– Чому?

– Бо це нічого не додало до справи. – Перевівши дух, Ришь рушив зарослою стежкою. – Жодних документів при них не було, причину смерті встановити важко, швидше за все, удушення, судячи з пошкодження під’язикових кісток, тому я не думаю, що вони були жертвами війни. Німці любили стріляти, а росіяни були з ними схожі, хіба стріляли з наганів в потилицю. Перед тим ґвалтували. І, мабуть, іноді навіть і після того. Якби з ними був ніж, сокира чи щось інше, можна було б спокуситися зробити відбитки пальців, а так з цього нічого.

– Тобто їх вважали жертвами війни, що замикало справу? – запитав Сукєнник.

– Точно так, – відповів Ришь. – Прокурор був цьому страшенно радий, тому що справа вийшла з його юрисдикції і потрапила до Головної комісії з розслідування німецьких злочинів у Польщі, а там її відклали на полицю. Я вирішив не залучати це до матеріалів справи, бо не бачив у цьому сенсу. Я тоді був злий, що ми нічого не знайшли. Я дійсно не мав уявлення, в якому напрямку рухатися.

Вони вийшли з густого підліску на ґрунтову дорогу з кущами й деревами обабіч. Це була не асфальтована дорога, а покрита гравієм.

– Подумати, що колись тут роз’їжджалися дві машини, – бадьоро крокуючи, сказав Ришь.

– Природа швидко піклується про себе, чи не так? – Сукєнник ледве міг говорити, він задихався, йому, очевидно, було краще сидіти за столом, ніж лазити в спекотні дні.

– Не було нас, був ліс, не буде нас, буде ліс, – сказав Подима слідом за Ришєм.

– Цим шляхом краще йти в жару, чи в мороз? – важко дихаючи, спитав Сукєнник. – І чи ще далеко?

– Шматок, – відповів Ян Ришь і на мить зупинився на невеликому повороті дороги. – Подивіться, ось тут автобус Анджейка впав у кювет.

Місце, яке він вказав, не виглядало особливо небезпечним. Поворот, але не надто різкий, хоча йому бракувало контурів, типових для сучасних доріг, які допомагали утримувати автомобіль на кривій.

– Дивно, – сказав Подима. – Таке відчуття, ніби я на екскурсії в музеї.

– Спомини живуть вічно, – сказав Ришь, підходячи ближче до фатального рову. — Наче це було вчора. Гаразд, пішли, панове, на полудень прогнозують грози, я не хочу через погоду вдруге в житті тут застрягти.

Обидва поліцейські розсміялися та пішли слідом колеги-пенсіонера.

РОЗДІЛ 33

Темрява

Рік 1978

Темрява має смак і запах, а також видає звуки. Вважаєте, я говорю дурниці? Ну ні. Станьте колись в абсолютно темній кімнаті, без жодного граму світла, з нещадним вбивцею над вами, чиї кроки відміряє делікатне човгання важких черевиків.

Темрява пригостить вас запахом поту, який від страху почне стікати у вас по обличчю. Темрява наповнить ваші вуха стукотом вашого серця, яке почне качати вашу кров з гуркотом грому, що наближається. Темрява пригостить вас смаком проковтнутої слини, коли ви захочете вбити сухість у роті.

Темрява поглине вас, притупить ваші почуття, зведе вас на манівці.

– Нам треба вийти, – прошепотів Янек мені на вухо.

– Добре, – відповів я, хоча в роті так пересохло, що слова не бажали проходили крізь нього.

– Він від нас не втече. Йди.

Я заплющив очі, хоча в темряві це було дивним, але так мені було краще зосередитися. Не думати про те, що незважаючи на мороз тобі так жарко, як у серпні. Заглушити серцебиття. Забути про страх. Згадати план підвалу, через який я проходив стільки разів, майже завжди в темряві, хоча прочинені вгорі двері пропускали трохи світла в цей басейн, залитий темрявою. Але не сьогодні.

Я рушив, і це було легко, ніби моє тіло пам’ятало сотні кроків, які я зробив у підвалі досі. До першої сходинки я дістався майже бездоганно, а потім стало легше, кожну наступну сходинку долав одним впевненим кроком. Однак я не пам’ятав, скільки їх було, тож простягнув руку, мов палицю сліпого, і зрештою мої пальці торкнулися холодної поверхні дверей.

– Заходити? – прошепотів я ніби собі, але Янек, мабуть, це почув, бо відповів делікатним тичком у спину.

Я штовхнув двері, люто викопуючи в пам'яті інформацію: скриплять петлі чи ні. Виявилося, що це не так, і мої очі з полегшенням побачили м’яке світло гасової лампи, що освітлювало сарай. Світло рухалося, тому що хтось тримав лампу в руці.

Я міцніше стиснув отриманий від Янека ніж, вийняв його й розкрив лезо. Навіть з такою зброєю було краще, ніж відсутність зброї взагалі. Я озирнувся, Янек стояв позаду мене з шматком труби в руці. Може, краще було взяти з собою когось із солдатів? Я знав, що вони озброєні гвинтівками. Складний ніж, хоч і новий, і метрова труба не були тією зброєю, з якою можна було ходити на полювання, особливо якщо дичина була небезпечна і не соромилися вбивати.

Я пропустив Янека, все-таки він тут головував, був міліціонером, його, напевно, вчили, як обеззброювати злочинців, і я пішов за ним. Сарай мав одне головне приміщення, куди заїжджав віз із сіном чи соломою, а з боків було багато менших кімнаток, у яких колись старий Брись мав маленьку майстерню й тримав курей, а також одну більшу для приготування сирів, з яких він був відомим. Воно було найчистішим, і саме тут Янек і Бернард вирішили помістити тіла загиблих.

Зловмисник був тут же, його видало все більш яскравіше світло лампи, яке нарешті припинило блукати по стінах, ймовірно, вбивця знайшов ідеальне місце для лампи і почав обшукувати трупи.

Він нічого не говорив, не співав, не гудів, взагалі нічого, тільки мовчки нишпорив по тілах, чутно було, як шелестить їхній одяг. На мою думку, він мав би нервово сміятися й бурмотіти собі під ніс, що мало б виявити ознаки божевілля, але він цього не зробив.

Моє серце гнало кров до голови з такою силою, що її шум заглушив усі думки, хотілося б, щоб це був не страх. Я боявся двох речей: самого вбивці, та того, хто був вбивцею. Якщо