Олена Гриб - Гра в чужу брехню, Олена Гриб

12.2

 

– Е-е-е… Що?.. Навіщо?.. Де?.. – засмикався сивуватий красунчик у вишуканій піжамі з мереживами, заглядаючи в очі принишклих сусідів. – Чому я перший?!

– Тому що ви єдиний, кого я запам'ятав, – терпляче пояснив Марк. – То як ви провели минулий вечір?

– Е-е-е… я? Я був на банкеті! У пана Джерінера. Він що, не говорив?

– До нього черга не дійшла. Не хвилюйтеся, залицяльник моєї дружини не друг сім'ї, якщо ви про це. Що ви там робили?

– Е-е-е… робили? Пили. І трохи танців… і фазани по-селянськи… Дурна назва, правда ж? Я маю на увазі, звідки в селі фазани? Це дикі птахи, хіба ні?

– Як для кого, – суворо зупинила оповідача Зеліна. – Хто ще був присутній?

– Е-е-е… був присутній? Всі. Ну, всі мої колеги з дружинами… і барон Ендірейнський… Барон Шрейят і маркіза Аллері, а опівночі чогось приперлася… тобто вшанувала візитом графиня Тойянська.

– Як довго тривала ваша… хм, вечеря? І чим ви займалися після неї?

– Е-е-е… тривала? Майже до ранку. Тобто до світанку. Звісно, не всі залишилися так надовго… Але, повірте, я полишив дім шановного Джерінера тільки з першими променями сонця!

«Нишпорки» перезирнулися. Зеліна ледь помітно підморгнула – мовляв, ось гуляка як ти, дивись, як це виглядає збоку. Марк скорчив незадоволену пику, відмовляючись ставити себе на один рівень із цим манірним боягузом.

– Е-е-е… вибачте? А можна мені вже додому? У мене очі злипаються… і думки плутаються… і голова не тримається на плечах. Та й все одно я вчора крім маркізи Аллері ні на кого не дивився… Ой! Я не те хотів сказати! Краса присутніх на банкеті дам затьмарила мій розум і…

– Гаразд, ідіть додому, – змилосердилася богиня, створюючи портал. – Східний квартал, милий особнячок у гартонському стилі… Ось так, прямо в спальню, під теплий бік дружини! Що?..

У міністрів витяглися обличчя, тож щось явно було не так.

Марк звірився зі списком, люб'язно наданим раніше Джерінером, і схопився за голову:

– Ти, дурна руда… – Він зміряв недобрим поглядом небажаних глядачів і продовжив спокійніше: – Ти хоч знаєш, хто живе у Східному кварталі?

– Я, – похмуро кинув масивний пан, до самих очей зарослий густою сивуватою бородою. – І ви тільки що відправили цього хлюста до моєї Марни. Робіть що хочете, а я йду! – Він рішуче розштовхав сусідів і загрозливо навис над «дізнавачами». – Чуєте, я йду!

– Тут командую я, – задерла підборіддя Зеліна, всім своїм виглядом висловлюючи зневагу.

– А ви теж можете потрапити не за адресою, – задумливо промовив Марк. – Наприклад, у ліжко пані Бламарені. Як такий варіант?

Чоловік невдоволено засопів.

– Ну, мені б не хотілось так далеко заходити, – в його погляді читалася азартна згода, – однак я повинен показати тому вискочці, що благородство чоловіка визначається не його вмінням одягатися! Нехай так, Марна за себе постоїть. Та й пояс вірності він не зніме… Я очолюю Військову раду, за сумісництвом – міністр оборони. А ви дійсно богиня Життя?

– Невже й ви сумніваєтеся, пане… – Зеліна звабливо махнула віями, крадькома заглядаючи у список, – пане Ікарріч? Ми з вами вже зустрічалися, хіба ви не пам'ятаєте? Ох, точно, вам же тоді й року не було… Такий кумедний білявий малюк, весь час кусав свою товсту няньку… А ці дзвіночки на вашій колисці взагалі диво-дивне… Пам'ятаю, ваша матінка тоді дуже посварилася з вашим татусем і сама возила вас Храмами.

Здавалося, міністр оборони зараз впаде на коліна, та й інші його колеги зблідли, немов побачили справжнє диво. Марк сховав криву посмішку. Взагалі-то дружина могла заглянути в чужі спогади, але людський мозок – занадто складна річ, щоб намагатися в них розібратися. Крім того, часом людина не відрізняє реальні спогади від фантазій, тому Зеліна воліла, за її словами, «не бруднитися в збочених умах».

З Ікаррічем усе було нереально просто – ім'я його матері в Храмових землях запам’яталося навік. Сварлива жінки відзначилася у всіх Дванадцяти храмах, довівши до сказу не одного служителя культу, а в Храмі Життя її істерики особливо запам'яталися.

Нещасний пан Ікарріч-старший спробував досягти примирення, за що його штовхнули в Озеро Очищення, що не тільки було головним надбанням храму, а й слугувало порталом у світ богині Життя. Він і зараз десь там, розповідає кожному зустрічному свою трагікомічну історію. Тому Зеліна мимоволі знала про його сімейство все.

– О-о-о! Пані, прийміть мої найглибші вибачення. Повертаючись до попереднього питання… Я пробув у будинку шановного Джерінера до опівночі, потім ми зі старим Дортом… вибачте, з паном Дортанденром, міністром сільського господарства, вирушили в «Дикунку». Це…

– Гральний заклад у передмісті, – перебив його Марк. – А далі?

– Далі? Хм… Далі були «Вепр на узліссі», «Смолина», «Три ягідки»… А ще далі… не пам'ятаю. Вдома я був о п'ятій… так, точно пам'ятаю, що Марна стукнула мене п'ять разів. Не подумайте, це у нас традиція така… і хміль добре вивітрюється. Пані, що я можу для вас зробити? Пане? А ви, до речі, теж… е-е-е… бог? Невже Дігавліро? Тому що Мечоносець темношкірий… Так?

Дісон безсоромно розреготався, Арголін почав хапати ротом повітря, а Крезін ввічливо посміхнувся. Інші невпевнено перезирнулися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍