Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

вінілових плитах, як у схемі з підручника (чи підніжника) Артура Мюррея з танців. Спостережливіший чоловік одразу зрозумів би, що йому наставляють роги.

Інколи у задньому вікні машини Роуперів, як чортик із табакерки, з’являється Кеннет і починає корчити гримаси — то очі скосить, то язика висолопить, то вуха заткне пальцями. Жіноча половина родини Леннокс стоїчно його ігнорує. Банті вдячна долі, що у неї немає сина, і поведінки Кеннета не розуміє, а ось Джордж не стримується й озвучує свій вердикт:

— Маленький йолоп і засранець.

Джорджу не можна відволікатися на Кеннетові витівки — усі його зусилля скеровано на те, щоб не відстати від Роуперів. Ми шалено боїмося втратити їх із поля зору, бо тільки командир нашої ескадрильї знає, як доїхати до Шотландії, і Банті час від часу починає битися в паніці й волати:

— Він когось обганяє! Давай швидко вмикай фари!

Най Бог береже будь-яку машину, що посміє затесатися між нами й Роуперами, бо Банті спопелить її силою думки.

Та все ж краще сліпо їхати за Роуперами, ніж здатися на ласку Банті, навігатора нервового і непевного: «В125, В126 — яка різниця», а тоді останній аргумент: «А мені звідки знати, що написано на знаку, це ж ти у нас водій». Вона блукала б, навіть якби за одним плечем у неї був духовний провідник, а за другим — інструктор із безпеки на дорогах. Утім містерові Роуперу, здається, ведеться не краще: він кружляє передмістям Карлайла, як літак, що заходить у мертву петлю (див. примітку (іх)).

— Що за фігню він робить? — плюється Джордж, коли ми знову виїжджаємо на кільцеву розв’язку, яку об’їхали вже щонайменше двічі.

— Он знову та закусочна, де дають рибу і картоплю фрі! — зауважує Банті.

— І гараж той самий — що він собі надумав? — Джордж трясе головою і з гіркотою людини, яка знає, що буде далі, додає: — Я так і знав, що треба через Ньюкасл їхати.

— Раз ти це знав, розумака, то чому не сказав?

Думаю, мати чинить нерозважливо, публічно заступаючись за коханця. Я краєм ока зиркаю на Патрицію, аби з’ясувати, що вона думає, але вона й далі діловито увічнює Камасутру на запітнілому вікні. На мою думку (яка, звісно, нічого не варта, тут у мене ілюзій немає), це доволі інфантильна поведінка, хоча й не настільки, як у Банті, яка вже вимагає, щоб Джордж спинив машину і випустив її. Дивовижно, як прогресує суперечка, варто на мить відвернутися.

— І що ж ти зробиш? — шкіриться Джордж. — Підеш із Карлайла додому пішки?

Проте відповіді Джордж не почує, бо містер Роупер раптом блимає фарами, про що негайно сповіщає Банті.

— Він сповільнюється! Він зупиняється! — верещить вона, і Джордж тисне на гальма так різко, що в мене ледь мозок із черепа не вискакує.

— Чорт забирай, — зі злістю каже Патриція, не звертаючись ні до кого конкретно.

Інколи мені хочеться виплакатися. Я заплющую очі. Чому ми зроблені так недосконало й не можемо заплющити ще й вуха? (Мабуть, бо в такому разі ми їх ніколи не розплющували б). Може, якось можна прискорити еволюцію й виробити повіки на вухах?

Джордж і містер Роупер проводять консиліум на узбіччі й вертять мапу навсібіч, доки не доходять консенсусу. Банті закипає, але не полишає пасажирського сидіння — тепер вона люта і на свого нетямкого чоловіка, і на свого нетямкого коханця. Крістіна висовує голову з вікна й махає нам. Два тижні в товаристві Крістіни Роупер без надії вийти раніше за добру поведінку — перспектива безрадісна, адже вона поводиться зі мною як із рабинею. Якби ми жили в давньому Єгипті, то вона вимагала б, аби я звела їй піраміду. Я слухняно махаю у відповідь. Немовляти Девіда не видно, може, його спакували з багажем.

Ну, поїхали! Знову.

— А коли ми поїмо? — канючу я.

— Поїмо? — вражено перепитує Банті.

— Так, поїмо, — саркастично пояснює Патриція. — Їжа, їсти — чула про таке?

— Не смій так говорити зі своєю матір’ю! — гарикає Джордж, дивлячись на Патрицію у дзеркало заднього виду.

Та сповзає нижче, щоб її відображення не було видно, і раз у раз бурмоче:

— Не смій так говорити зі своєю матір’ю.

Тепер Патриція зачісується так, що волосся обрамлює лице густими рівними завісами. Вона відкрила Джоан Баез ще до того, як та потрапила у верхівки рейтингів, що, на мою думку, свідчить про її просунутість. Останнім часом сестра багато говорить про «несправедливість» і «расові упередження» (звісно, в Америці, бо, на прикрість Патриції, у нас, у Йорку, кольорових майже нема. На ранкових учнівських зборах у школі імені королеви Анни всі бліді як тісто. Найближче, що в нас є — це Зузанна Гессе, дуже розумна учениця за обміном з Німеччини. Патриція весь час її підстерігає й розпитує, чи не почувається та дискримінованою). Я, звісно, цілковито підтримую Патрицію в боротьбі з несправедливістю, а ось Джордж каже, що їй варто зосередитися на підготовці до випускних іспитів. Вона недавно «послала» Говарда, що може пояснити нечувану доти меланхолію. А може, це природна еволюція її особистості.

Якийсь час ми граємося у «А бачиш...» — А бачиш червону машину? А бачиш телефонну будку? Ти взагалі щось бачиш? Десь на південь від Глазго ми з’їжджаємо з траси і спиняємося в якомусь готелі пообідати. Мандруючи машиною, ми зазвичай обідаємо заготованими нашвидкуруч бутербродами, але цього разу все серйозніше. Банті чепуриться, перш ніж вийти з машини — врешті-решт, вона зараз пообідає в готелі зі своїм коханцем, романтика, що не кажіть, навіть попри обтяжувальні обставини у вигляді ще одного чоловіка, дружини і п’яти дітей. Стривайте, когось у цьому списку бракує. Я розгублено повертаюся до Патриції.

— А де ми поділи Жмутика?

— Жмутика?

Ми обоє повертаємося до материної потилиці. Банті розглядає себе у дзеркальці на пудрениці, так що ми бачимо не лише потилицю, а й фрагменти обличчя.

— Що ти зробила зі Жмутиком? — хором питаємо ми.

— Із собакою? — тон у неї недбалий, що завжди звістує небезпеку. — Не хвилюйтеся, із ним ми розібралися.

Патриція насторожується.

— Що значить «розібралися»? Як Гітлер із євреями?

— Не мели дурниць, — каже Банті тоном, до якого завжди вдається, коли думає, що ми забагато комизимося, і малює в себе на лиці осяйну посмішку фахової розпусниці.

Розмову уриває Джордж: