Джон Віндем - День триффідів

Я розвернувся і замислено поїхав геть, розмірковуючи над тим, чи не настав час, коли Стівенові приготування до оборони можуть виявитися не такими вже й недоречними. Просто заради безпеки я взяв кілька кулеметів та мінометів з того самого джерела, де ми знайшли вогнемети, які застосовували проти триффідів.

У листопаді того другого року Джозелла народила першу дитину. Ми назвали хлопчика Девідом. Моя радість від нього часом затьмарювалася побоюваннями щодо того, з яким світом йому доведеться зіткнутися. Але Джозеллу це непокоїло набагато менше, ніж мене. Вона його обожнювала. Здавалося, він був для неї ніби компенсацією за все, що вона втратила і, за іронією долі, вона почала менше переживати про майбутнє, ніж до того. В усякому разі, він був здоровим хлопчиком, а це свідчило про те, що в майбутньому він буде здатен подбати про себе, тому я притлумив усі свої побоювання і став вкладати більше праці в землю, що одного дня мала б забезпечити нас усіх.

* * *

Минуло, мабуть, не так багато часу після цього, коли Джозелла змусила мене звернути більше уваги на триффідів. Пропрацювавши з ними багато років, я настільки звик вживати проти них запобіжні заходи, що їхнє перетворення на звичайну частину ландшафту було для мене не таким помітним, як для інших. Також я звик носити дротяні маски та рукавички, коли працював з ними, тож для мене було мало нового в тому, щоб надягати ці речі щоразу, коли я кудись виїздив. По суті, я звик мало зважати на триффідів — так само, як у районі, відомому епідеміями малярії, мало звертають увагу на москітів. Джозелла згадала про це, коли одного вечора ми лежали в ліжку і єдиним звуком був віддалений переривчастий стукіт їхніх твердих маленьких паличок об стебла.

— Останнім часом вони стали стукати голосніше, — зауважила вона.

Спочатку я не зрозумів, про що вона говорить. Цей звук був звичним фоном для тих місць, де я жив та працював, і якщо я не прислухався до нього спеціально, то не міг сказати, є він чи його нема. Тепер я прислухався.

— Я не відчуваю ніякої різниці, — сказав я.

— Немає ніякої різниці. Просто стукіт став голосніший, бо їх тепер набагато більше, ніж раніше.

— Я не помітив, — сказав я байдуже.

Щойно я спорудив паркан, мої інтереси звузилися до його меж, і я не цікавився тим, що відбувається назовні. Під час експедицій у мене склалося враження, що сфера поширення триффідів залишилася здебільшого без змін. Я згадав, що в деяких місцях їх було багато і це привертало мою увагу, але я припускав, що в цьому районі просто було кілька розплідників.

— Їх точно стало більше. Придивись до них завтра, — сказала вона.

Уранці я згадав її слова і визирнув з вікна, поки вдягався. Я зрозумів, що Джозелла мала рацію. За невеликою частиною паркану, помітною з вікна, їх можна було нарахувати більше сотні. Я згадав про це за сніданком. Сьюзен здивувалася.

— Але ж їх весь час стає все більше, — сказала вона. — Хіба ти не помічав?

— У мене є безліч інших речей, про які треба турбуватися, — відповів я, трохи роздратований її тоном. — За парканом вони не мають для нас жодного значення. Поки ми дбатимемо, щоб їхнього насіння тут не було, хай роблять за парканом, що їм заманеться.

— І все ж таки, — стривожено сказала Джозелла, — чи є якась причина, чому вони такими юрбами йдуть саме до цієї частини? Я впевнена, що вони підходять, і хотілося б знати чому.

На обличчі Сьюзен знову з’явилося те саме здивування, що мене роздратувало.

— Це ж він їх сюди притягує, — сказала вона.

— Не вказуй пальцем, — машинально сказала Джозелла. — Що ти маєш на увазі? Я впевнена, що Білл їх не притягує.

— Але ж він це робить. Він створює увесь цей шум і вони просто приходять.

— Послухай, — сказав я, — про що ти кажеш? Я що, посвистую уві сні чи як?

Сьюзен образилася.

— Добре. Раз ви мені не вірите, я вам все покажу після сніданку, — заявила вона й ображено замовкла.

Коли ми поснідали, вона вислизнула з-за столу і повернулася разом з моєю рушницею та біноклем. Ми вийшли на газон. Вона уважно оглянула місцевість, знайшла триффіда, який рухався доволі далеко від паркану, і передала мені бінокль. Я спостерігав за рослиною, яка повільно рухалася через поле. До неї було більше милі, і вона прямувала на захід.

— А тепер поспостерігай за ним, — сказала вона.

Вона вистрілила в повітря.

За кілька секунд триффід відчутно змінив курс і тепер рушив на південь.

— Бачиш? — сказала вона, потираючи плече.

— Ну, справді… Ти впевнена? Спробуй ще раз, — запропонував я.

Вона похитала головою.

— Нічого доброго з цього не вийде. Триффіди, які почули цей звук, зараз уже йдуть в цей бік. Хвилин за десять вони зупиняться і прислухаються. Якщо вони близько, то почують тих, що стукаються об паркан і продовжать рухатися. Якщо ж вони дуже далеко від нас і ми зробимо ще один постріл, то вони рушать сюди. А якщо нічого не почують, то трохи почекають і підуть туди, куди йшли.

Зізнаюся, я був дещо вражений її відкриттям.

— Ну… еее… — сказав я, — ти, мабуть, дуже уважно за ними спостерігала, Сьюзен?

— Я завжди за ними спостерігаю. Ненавиджу їх, — сказала вона так, ніби цього пояснення було достатньо.

Поки ми стояли, до нас підійшов Денніс.

— Я тебе підтримую, Сьюзен, — сказав він. — Мені це не подобається. З певного моменту мені це не до душі. Ці кляті штуки мають перед нами перевагу.

— Та ну… — почав я.

— Кажу тобі, вони більш небезпечні, ніж ми думаємо. Звідки вони дізналися? Вони вирвалися на свободу саме в той момент, коли їх не було кому зупинити. Вони оточили цей будинок уже наступного дня. Як це можна пояснити?

— У цьому для них немає нічого нового, — сказав я. — У районах з джунглями вони вешталися поблизу доріг. Дуже часто вони оточували маленьке село і намагалися туди вдертися, доки їх не виганяли. У багатьох місцях вони були небезпечними паразитами.

— Але ж не тут — ось до чого я веду. Вони нічого не робили, аж доки не склалися сприятливі умови. Вони навіть не намагалися нічого зробити. Але як тільки випала зручна нагода, то скористалися нею одразу — ніби знали, що їм вдасться.

— Та ну, будь розумним, Деннісе. Подумай, на що ти натякаєш, — сказав я.

— Я добре розумію, на що я натякаю, — на те,