Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

у своїй тенісній формі лежала на гамаку і в’язала гачком. А поруч із нею Берта вкотре скаржилася на трагічний перебіг свого особистого життя. Горбань із обличчям порцелянової ляльки Хосе Марія то з’являвся, то зникав серед кущів, виконуючи свій щоденний спринт. У помешканні Емператрис, навпроти вежі Умберто, ввімкнулося світло. Карлиця, одягнена в бозна-яку спідню білизну, готувалася, як і щовечора, сісти за зведення рахунків.

Перед його очима реальність майоріла доказами, що ніхто з нього не глузував. Життя в Ринконаді протікало звичним штибом. Було очевидно, що міс Доллі й Ларрі зникли, але кого це цікавило. Для початку, Ларрі ні до чого не був здатний. А серед потвор, які потроху стікалися до Ринконади, траплялася й інша потворна велетка, такого ж або більшого розміру, як міс Доллі, яка ще й мала над нею перевагу у вигляді безпліддя і яка, через те що була відносно новою в цьому середовищі, швидко дерлася догори соціальними щаблями. Хай він не переймається, — заспокоювала його Емператрис, — гігантська огрядність є найвульгарнішим виявом потворності. Оскільки дитина була ще малою, вона зовсім не помітить підміни однієї гігантки іншою. Розбіжності між «найтовстішими жінками у світі» майже невідчутні, вони всенькі однакові, як негри чи китайці.

Умберто зітхнув. Він хотів зробити ще один ковток віскі, але утримався, тому що з його розпашілого шлунку до самої горлянки піднялися кислувато-гіркі бульбашки жовчі. Він вилив решту віскі на землю й увійшов до своєї бібліотеки. Найкращий спосіб забути про переживання — це робота. Так робила Емператрис: щоб забути про своє кохання до нього, вона щовечора занурювалася у фанатичні підрахунки витрат Ринконади. Умберто сів перед друкарською машинкою. Налаштував світло. Він достеменно знав, що саме хотів написати. Він спланував усю структуру до останньої деталі, розгорнув долі усіх персонажів, усі ситуації, придумав усі кумедні моменти і навіть перший абзац до останньої коми — він наспівував у його голові, цей абзац-трамплін, з висоти якого рине донизу водоспад усіх тих речей, які він так давно тримав усередині себе готовими вистрибнути назовні.

Коли дон Херонімо де Аскойтіа привідхилив занавіски колиски, щоб насолодитися видовищем свого жаданого нащадка, він захотів убити його на місці: це огидне тільце, що звивається довкола власного горба, це обличчя, що зіяє бридкою борозною, в якій губи, піднебіння й ніс оголюють сороміття кісток і тканин у незв’язній масі червонуватих обрисів… То була мішанина, безлад, якась інша, гірша за смерть, подоба. Але Херонімо не вбив свого сина. Переляк від усвідомлення себе батьком цієї версії хаосу зміг лише на мить змусити Херонімо де Аскойтіа завмерти між поривом і дією, і він не вбив свого сина. Це означало би здатися, стати часткою хаосу, його жертвою. Дуже добре: цей бридкий жарт означав, що відтак його полишала та традиційна сила, з якої він і його предки черпали стільки благ, в обмін на виконання обов’язку з дотримання Його порядку на цій Землі.

Ні, «землі» з малої. Так чи інакше. Усе в голові, все. Аркуш оригіналу ставав важчим, товстішим, розкішнішим — йому подобалося так працювати. І ця така хороша синювата копірка. М’який, легкий шурхіт скопійованих аркушів, жіночі голоси, які шепотять, пліткують… То були жіночі голоси. І чоловічі. І вони не шепотіли, а сміялися. Реготали. Бовдур! Він залишив двері своєї тераси відчиненими? І вечірній бриз разом із приємною прохолодою приніс йому ще й голоси мешканців Ринконади. Він підвівся, щоб зачинитися, але замість того, щоб замкнути двері, вийшов на терасу. Стемніло. Скільки часу він провів перед «Оліветті», не написавши нічого? Якби він не пив того клятого віскі, йому було б легше зосередитися. Шлункові спазми не дадуть йому вночі заснути й на ранок в нього не залишиться сил, щоб написати бодай рядок. Спершись на балюстраду, він побачив, що штори в помешканні Емператрис розсунуті. Басиліо ходив туди-сюди в костюмі й білих рукавичках, приносячи й забираючи в людей таці — делікатеси, якими вона пригощала потвор, але в яких відмовляла йому. Там, звісно ж, доктор Асула… Меліса… Росаріо на своїх милицях… Берта… Мельчор… Брат Матео, який уперше вдягнув свою літню сутану з синтетики; всі потвори балакали між собою, перемовлялися, голосно сміялися з нього, котрого не запросили на цю вечірку, адже він ніколи не ходив на вечірки потвор, залишаючись осторонь, — єдина нормальна істота в Ринконаді.

Мабуть, вони завжди з нього сміялися. Ці насмішки були першим колом, яке його оточувало. Тому що з роками почали формуватися колонії велетнів, горбанів, виродків із гіпертрофованими головами й долонями на ногах, концентричні кола за концентричними колами довкола кола першого, кола-в’язня решти кіл, довкола нього, Умберто, який перебував у центрі цих посміхів потвор з усіх кіл, у центрі був саме він, адже не Бой, а він був в’язнем, це його, а не Боя, захотів ув’язнити дон Херонімо, усі сміються з нього, бранця, що задихається у в’язниці їхнього сміху, замуровані вікна, шибки, помальовані в колір шоколаду до висоти людського зросту, щоб ніхто не дивився назовні, ґрати, прути, забиті дошками двері, пасажі, в яких можна загубитися, подвір’я, які не впізнати, сміх потвор, які на горі випасають отари, акромегалічних гігантів, які сіють пшеницю, горбанів, які рибалять на ставку й полюють у лісах, карликів, які таврують худобу, чекаючи, поки зникнуть чи помруть потвори із внутрішніх кіл, щоб зайняти їхнє місце, він огорнутий послідовними колами менш важливих потвор, ось він — світ, наш світ, що сміється, його «еліта», його обрані в’язні, які нам заздрять, і ми, які заздримо лише йому, дону Умберто, який не заздрить нікому, задихаючись, тому що він нікому не може заздрити, проте що б ви не думали, я таки заздрю, так, я заздрю йому, тому, хто мене створив і хто поставив мене в центр цих задушливих заздрощів. Як в Емператрис вистачило бездушності влаштувати цього ж вечора вечірку, на якій досі звучав її сміх разом зі сміхом вигнаного подружжя, розриваючи йому вуха, пронизуючи його. Емператрис цікавили тільки вечірки. Усі ці роки вона влаштовувала тематичні костюмовані бали: «Китайська пагода», «Версаль», «У часи Нерона»… На думку спадало закінчення попереднього року: «Двір чудес». Усі потвори переодягнулися на жебраків, калік, злодіїв, черниць, беззубих старих, відьом; помешкання Емператрис, облаштоване під цю подію, перетворилося на лабіринт задушливих галерей, напівзруйнованих стін, покинутих подвір’їв… Кажуть, було дуже весело, він навіть давав деякі поради щодо декорування, наприклад, як зімітувати плями від вологи на стінах чи як кількома штрихами створити ілюзійну перспективу темних коридорів на полотнищі муру. Що