Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 19.1.

Вдосталь поревівши й пообіймавшись, ми з Мірою вирішили спуститися на кухню. Пошукати щось їстівне і дуже поживне, тому що я страшенно хотіла їсти. Живіт голосно бурчав, шлунок, здавалося, прилипнув до хребта. Ніколи не сиділа на дієтах і не обмежувала себе у їжі. Але кілька розвантажувальних днів не зі своєї волі дали про себе знати — я помирала від голоду. Переборюючи слабкість у всьому тілі, я з допомогою Міри змогла впевнено подолати шлях з дерев'яних сходів. Загальне нездужання наче проходило, але мені все ще було важко пересуватися.

Вже у холі я відчула запах курячого бульйону і вершкового картопляного пюре, які з особливим задоволенням мордували мої рецептори, і я замружилася від задоволення.

— Ммм... Як смачно пахне, — прокоментувала, повільно втягуючи приємний запах у ніздрі. — Це ти приготувала? — звернулася до сестри.

— Боронь Боже, це точно не я, — Міра глумливо пирхнула і підняла руки, — тут кілька днів Олена господарює, нікого не підпускає до приготування. Неначе в неї вселився привид старої кухарки та шепоче їй, що потрібно зробити.

Олена… а я ж у своїх клопотах зовсім забула про помічницю. І як вона тут, у полоні? Пригнічено похитала головою, і подруга з мене не дуже. З моєї ж провини вона сюди потрапила.

На просторій кухні Олена була не одна. Закачавши рукава чорної сорочки, Міша старанно нарізав огірки на дерев'яній дощечці та слухав голосну розповідь про невдалий шлюб помічниці. В особливо емоційні моменти хлопець голосно зойкав і розбавляв історію жартами на тему. Я мимоволі задивилася на них. Просто-таки сімейна ідилія. М-да, за Олену можна було й не турбуватися. Вона ніде не пропаде зі своєю велелюбністю.

Тепер хотілося закричати хлопцеві: «Біжи, Мішо, біжи!», бо Олена вийшла на полювання. А вона, як справжня хижачка, не звикла йти з порожніми руками, без здобичі. Не здивуюся навіть, якщо через кілька днів вона під загальний подив затягне хлопця до РАГСу, а за тиждень розлучиться. Хто-хто, а для Олени це як води попити.

Мій живіт голосно забурчав, невчасно перериваючи їхнє спілкування. Дві пари очей одразу витріщилися на мене.

— Всім привіт, — махнула рукою. — Вечерею почастуєте?

Чомусь мені стало ніяково. За кілька днів моєї лихоманки все надто швидко змінилося. Всі страшні таємниці спливли на поверхню. Все, що я знала про батька — було суцільною брехнею, через яку багато життів пішло шкереберть. Дімі за кілька днів вдалося домогтися прихильності Єгорки, сестри. Олена так взагалі на повну фліртує з Мішею і по-господарськи поводиться у чужому будинку. Полонянкою її навіть язик не повертається тепер назвати. А я... я уся скуйовджена, хвора, втомлена, в чужій футболці не вписувалася в їхню компанію. Ніби тільки мене і бентежить подібне. Ніби я тут зайва.

— Злато! Ти чого підвелася? — замість привітання Олена поспіхом витерла руки вафельним рушником і підбігла до мене. З виглядом досвідченого лікаря приклала долоню до мого чола і за кілька секунд з полегшенням видихнула:

— Дякувати Богу, гарячки немає… Але все одно тобі ще зарано вставати. Біжи назад, я зараз все зроблю. Тобі треба відпочивати, набиратися сил. А не бігати по будинку, — і під мій обурений писк Олена виштовхнула мене назад з кухні. — Про нас не турбуєшся — подумай про Єгорку, — вигукнула помічниця. Вона склала руки в боки, як суворий батько і повчально похитала головою. — Ти ж заразити його можеш!

— Але… — хотіла оскаржити наказ Олени, що це наче як не вірус, але та нахабно мене перебила:

— Завтра лікар приїде та огляне тебе, тільки після його дозволу вийдеш з кімнати!

— Я їсти хочу! — зробила останню спробу залишитися внизу.

— Мірося зараз принесе тобі курячого бульйончика. І чаю. Тож хутко нагору!

Мені нічого не залишалося, крім як послухати помічницю. Я неквапливо почовгала назад до спальні. Занурилася з носом у ковдру і чекала, коли ж мені принесуть вечерю.

Хвилини повільно тягнулися, я й сама не помітила як почала провалюватися в легку дрімоту. Мені наснився Діма. Ось він вривається до кімнати, стягує мене з ліжка і страшним голосом читає мій вирок:

— Ти за все відповіси. Ти та твій татусь.

Я намагаюся вирватися, втекти від нього, але кінцівки, ніби ватні, не дозволяють звільнитися. А він все тягне і тягне мене кудись...

З поверхневого жахливого сну мене витягнув тихий стукіт, і я, не відкриваючи очей, пробурмотіла:

— Міро, заходь, навіщо стукати?

Намагаючись заспокоїти оскаженіле серце після кошмару, я так і продовжувала лежати в теплому ліжку. Насниться ж таке...

— Злат, це я, — голос Діми швидко змусив мене підстрибнути на ліжку і сісти біля узголів'я. Всі слова вибачення, які я підготувала для нашої розмови, миттєво застрягли у мене в горлі, поступившись місцем страху. Мені стало неприємно. Дискомфортно. Перед очима одразу спливла та холодна кімната. Та ніч, яку я там пережила. Страх, ніби стара кістлявими пальцями, дряпався всередині. Роздираючи наново загоєні рани.

— Тобі треба поїсти, — повільною ходою Діма наблизився до мене.

Здавалося, сон ожив і прагне продовження. Ось зараз колишній схопить мене за комір футболки та втілить свій дикий план помсти. Я навіть ковзнула по кімнаті каламутним поглядом, відчайдушно шукаючи, чим можна захищатися. І вже сповна готувалася до нападу. Але Діма не нападав. Він так і залишився стояти біля ліжка з величезною тацею, на якій парувала тарілка з бульйоном.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍