Джефф Вандермеєр - Засвідчення

Нічого у цьому маршруті — цьому відступі, де немає ні авангарду, ні ар’єргарду, але просто жменька відчайдухів, які відбиваються в багні й твані болота старомодними мечами, доки козаки очікують на рівнині, — не суперечило справжнім бажанням Керманича, але не так він бачив, щоб Ґрейс диктувала умови його здачі. І ніщо з цього не позбавило його своєрідної скорботи — не за владою, яку він утрачає, а за людиною, яку втратив.

Він ще курив, коли Ґрейс покинула його, поплескавши по плечу, що можна було розуміти як симпатію чи співчуття, але він сприйняв це як поразку. Навіть тому, що тепер він вважав її за колегу, якщо й не за товаришку. Він намагався відновити подумки образ біологині, її зовнішність, звучання її голосу.

— Що я зараз повинен робити?

— Я ув’язнена, — сказала йому біологиня зі свого ліжка, відвернувшись обличчям до стіни. — Чому я повинна щось вам казати?

— Тому що я намагаюся вам допомогти.

— Хіба? Чи ви просто намагаєтеся допомогти собі?

У нього не було відповіді.

— Нормальній людині давно пора здатися. Це якраз було б дуже нормально.

— А ви? — спитав він.

— Ні. Але я ненормальна.

— Я — теж.

— Куди ж це нас занесло?

— Туди, де ми завжди.

Але це було не так. Нарешті щось йому спало на думку, щойно він побачив прибиральника. Щось про драбину й лампочку.

23. ЗЛАМ

Керманич знайшов ліхтарик, перевірив його. Потім оминув кафетерій, який дратував повторюваністю, от ніби Керманич рухався в одному й тому ж аеропорту через один і той самий термінал кілька днів, жуючи шматочок тієї самої гумки. Дорогою до комірчини переконався, що в коридорі нікого немає, і чкурнув досередини.

Там було темно. Він пошукав шнурок вимикача, потягнув. Лампочка загорілася, але це не дуже допомогло. Як він пам’ятав, ось металева накривка над лампочкою, повислою на дюйм чи трохи вище над його головою, — це означає, що видно тільки нижні полиці. У будь-якому разі, це єдині полиці, до яких може дотягнутися прибиральник. Єдині не порожні полиці, як підказали тіні, коли його очі звикли до темряви.

Він відчував, що Вітбі збрехав. Що це і є та особлива кімната, яку Вітбі пропонував йому показати. Якщо Керманич не може розгадати жодної іншої таємниці, то розгадає хоч цю. Крутиголовка. Відволікальний маневр. Чи не прискорило цей момент магічне втручання Лоурі — або ж чи не відтягло?

Поволі спалах світла ліхтарика ковзнув по полицях, потім на стелю, — може, футів на дев’ять над його головою. Ця стеля лишала нічим не пояснюване відчуття незавершеності. Нерівна та оголена, різних відтінків, перехрещена у формі літери «ікс» дерев’яними дошками, на них — дві балки, — і, здається, була побудована навколо полиць. Полиці височіли далі, порожні, до стелі, а то й вище, за її межами. Він зміг одразу побачити пролом, за яким височіла ще одна низка полиць, над стелею. Ще одна мить на інспекцію, і Керманич помітив тонкий, майже невидимий розріз між обома балками, який формував квадрат. Люк? У стелі.

Керманич поміркував. Це може просто вести до повітропроводу чи до комірчини, але, намагаючись уявити, що ця кімната розташована за планом будівлі, йому довелося врахувати, що таке помешкання — просто навпроти улюбленого місця Вітбі в кафетерії, а це означає: якщо східці між ними ведуть на третій поверх, то вище може бути просторе помешкання, розміщене під східцями.

Він пішов шукати драбину, знайшов її, витягнув — сховану в закутку, під брезентом. Орудуючи драбиною, розпорошуючи пил, зачепив лампочку, і цей простір ожив у тріпотливому, нестримному світлі.

Нагорі він знов увімкнув ліхтарик і незграбно, другою рукою, штовхнув стелю всередині напівприхованого квадрата. У височіні можна було помітити, що «стеля» — явно платформа навколо полиць.

Люк зарипів і піддався. Керманич глибоко видихнув, відчуваючи острах, адже щаблі драбини трохи слизькуваті. Він одчинив люк. Той одкинувся на петлях легко, безгучно, ніби змащений. Керманич спрямував ліхтарик униз, а потім на всі полиці, які обабіч здіймалися ще на вісім футів. Там нікого не було. Він озирнувся всередину: далека стіна, а потім — укіс справжньої стелі.

У нього втупилися якісь обличчя… його вразили величезні розміри, а ще — якісь своєрідні письмена.

Керманич мало не випустив ліхтарика. Знову подивився.

Хтось розмалював цей мур і частково стелю величезною фантасмагорією гротескових монстрів із людськими обличчями. Якщо уточнити — розмішав і розбризкав олійні фарби у стилі примітивізму, густими, насиченими барвами, відтінками червоного, синього, блакитного, зеленого та жовтого, щоб утворити якусь подобу тіл. Обличчя у стилі піксельної графіки були збільшеними знімками штатних працівників служби безпеки з Південного Округу.

Одне зображення було більше, ніж інші, воно переважало, розтягуючись на стіні, і голова чудовиська зорила зі скосу стелі, створюючи дивне відчуття тривимірності. Інші зображення утворювали сузір’я навколо цього малюнка, а далі було безліч зигзагоподібних речень і фраз, які буяли в багатющій патині перекреслень і фарбувань та інших позначок, от ніби хтось робив зі слів компост. Була там і межа: кільце червоного вогню, що перетворювалося наприкінці на двоголового монстра із Нуль-зоною у нього в череві.

Мимоволі Керманич втягнувся у цей простір, нахилившись, щоб розподілити свою вагу, аж доки переконався, що платформа його витримає. Вона здавалася міцною. Він стояв біля полиць у лівому куті кімнати й розглядав перед собою цей витвір мистецтва.

Тіло, яке панувало над цим розписом, чи то живописом, чи яким іще словом можна б це назвати, зображувало істоту, яка формою нагадувала гігантського кнура чи бичка-бузівка, помішаного зі слимаком, блідошкірого, поцяткованого чимось, що означало ніби струп із ясно-зеленого моху. Шпаркі, сягнисті кінцівки нагадували свинячі ратиці, але з трьома щільно підігнаними наростами на кінцях. Усередині було ще більше приростків.

Голова, на занадто короткій і тонкій шиї, нанесена тонкою рожево-білою фарбою, яка просвічувала, була безформна, але кріпилася на обличчі, приклеєному до неї, клей блищав у промені ліхтарика. Керманич упізнав це обличчя за особовою справою: психолог з останньої одинадцятої експедиції, той, хто, перш ніж умерти від раку, сказав у останніх стенограмах: «Там було досить гарно, досить мирно, у Нуль-зоні», і загадково всміхнувся.

Але тут він був намальований яким завгодно, тільки не мирним. Ручкою, хто — Вітбі? Отже, Вітбі нап’яв на цього чоловіка маску незбагненних мук, рот, розтулений вічною літерою «О»…

Праворуч і ліворуч видніли ще істоти — якийсь приватний пантеон, якась приватна багатозначна виразність — і ще більше облич