Ю. Несбе - Поліція

Харрі ніколи не говорив їй, як боїться. Потерпає пообіцяти щось, не знаючи, чи зможе дотримати обіцянку. Боїться, що не зуміє стати для них тим, ким він хоче і має стати, і що вони не зуміють стати такими для нього. Боїться, що не знає, як інша людина зможе зробити його щасливим.

Те, що він нині був із ними — з нею і Олегом, — було винятком із правил, він сам вірив у це лише наполовину. Це було підозріло приємним сном, і йому здавалося, що він будь-якої миті може прокинутися.

Харрі потер обличчя. Можливо, цей момент уже близько. Момент пробудження. Сліпуче, жорстке денне світло. Реальність. У ній усе стане таким, як раніше. Холодним, жорстоким і відчуженим. Харрі зіщулився.

Катрина Братт подивилася на годинник. Десять хвилин на десяту. На вулиці, цілком імовірно, стояв несподівано м’який весняний вечір. А тут, у підвалі, був прохолодний, сирий зимовий вечір. Вона перевела погляд на Бйорна Гольма, що шкрябав свою руду бороду. На Столе Еуне, що малював у блокноті. На Беату Льонн, котра стримувала позіх. Вони сиділи перед монітором комп’ютера, що його заповнювала фотографія трамвайного скла, зроблена Беатою. Вони трохи поговорили про те, що на нім було намальовано, і дійшли висновку, що, навіть коли вони розшифрують значення цих знаків, це навряд чи допоможе їм упіймати Валентина.

І Катрина знову розповіла їм про свою підозру, про те, що хтось іще побував у сховищі речдоків тої ночі.

— Може, хтось із співробітників сховища, — припустив Бйорн. — Але згоден, дивно якось, що він не включив світло.

— Дублікат ключа від сховища зробити неважко, — втрутилась Катрина.

— А може, це не букви? — раптом заговорила Беата. — Може, це цифри?

Вони обернулися до неї. Її погляд не відривався від монітора.

— Одиниці і нулі. А не "і" та "о". Як у бінарному коді. Адже одиниця означає "так", а нуль — "ні", вірно, Катрино?

— Я користувач, а не програміст, — відповіла Катрина. — Але звісно, це так. Як мені пояснили, одиниця пропускає сигнал, а нуль його зупиняє.

— Одиниця означає дію, а нуль — бездіяльність, — продовжила Беата. — Бути чи не бути. Одиниця. Нуль. Ряд за рядом.

— Це як ворожіння на ромашці…

Вони помовчали в тиші, яку порушував тільки вентилятор у комп’ютері.

— Матриця закінчується нулем, — сказав Еуне. — Не бути.

— Якщо він її закінчив, — заперечила Беата. — Може, він просто мав зійти на своїй зупинці.

— Трапляється, що серійні вбивці раптом спиняються, — сказала Катрина. — Зникають. І ніколи не з’являються.

— Це виняток, — відповіла Беата. — Нуль чи не нуль, але хто з вас думає, що мета нашого ката — зупинитися? Столе?

— Катрина має рацію, але я боюся, що цей не зупиниться.

"Боюся", зазначила Катрина і трохи не озвучила свої думки: що вона боїться зворотного, того, що тепер, коли вони підійшли так близько, він зупиниться і зникне. Отже, через це варто ризикнути. І що так, у гіршому разі, вона б погодилася пожертвувати ще одним колегою заради затримання Валентина. Це була хибна думка, але вона не покидала її. Втрату ще одного поліцейського життя можна було пережити, справді можна. А от зникнення Валентина — ні. І вона заворушила губами в німому заклинанні: "Ну, давай іще, гад. Завдай ще одного удару".

У Катрини задзвонив мобільник. Вона визначила по номеру, що дзвонять з Інституту судової медицини, і приклала мобільний до вуха.

— Добридень. Ми перевірили шматок жуйки з тієї справи про зґвалтування.

— І що?

Катрина відчула, як кров прискорила свій біг по венах. До біса усі хирляві теорії, тут безумовний доказ!

— На жаль, нам не вдалося виділити ДНК.

— Що? — їй на голову неначе вилили відро крижаної води. — Але в жуйці має бути слина!

— Так іноді буває, на жаль. Ми, звичайно, можемо перевірити ще раз, але з цими вбивствами поліцейських…

Катрина відключилася.

— Вони нічого не знайшли в жуйці, — тихо вимовила вона.

Бйорн і Беата кивнули. Катрині здалося, що на обличчі Беати вона помітила тінь полегшення.

У двері постукали.

— Заходьте! — гукнула Беата.

Катрина втупилася в залізні двері. У неї раптом з’явилася упевненість, що за дверима знаходиться він. Високий, світловолосий. Він передумав і прийшов урятувати їх з тяжкого становища, в якому вони опинилися.

Залізні двері відчинилися, і Катрина вилаялася про себе. До приміщення увійшов Гуннар Хаген.

— Як справи?

Беата потягнулася, піднявши руки вгору:

— Підозрюваного сьогодні не було у трамваях одинадцятого і дванадцятого маршрутів, і опитування не дало ніяких результатів. Увесь вечір у трамваях їздитимуть наші люди, але більше надії на те, що він з’явиться завтра вранці.

— Слідча група ставить мені питання про використання поліцейських у трамваях. Їх цікавить, що відбувається і чи пов’язано усе це зі вбивствами поліцейських.

— Чутки розлітаються швидко, — сказала Беата.

— Навіть занадто швидко, — помітив Хаген. — Про це стане відомо Бельману.

Катрина втупилася в монітор. Шаблон, малюнок, зразок. Адже у цьому була її сила, саме так вона того разу вийшла на слід Сніговика. Значить, так. Одиниця і нуль. Дві цифри в парі. Можливо, десять? Пара цифр, що повторюється кілька разів. Декілька.

— Тому я доповім йому про Валентина вже сьогодні увечері.

— Що це означатиме для нашої групи? — запитала Беата.

— Поява Валентина в трамваї не є нашою помилкою, ми повинні діяти. Але в той же час група виконала свою роботу. Вона з’ясувала, що Валентин живий, і забезпечила нам головного підозрюваного. І якщо ми не упіймаємо його тепер, існує можливість того, що він з’явиться у Бергені. Тепер працювати будуть інші.

— А як щодо polyti? — сказала Катрина.

— Прошу? — неголосно вимовив Хаген.

— Столе говорить, що пальці пишуть те, над чим працює підсвідомість. Валентин написав декілька десяток одну за одною. "Роlу" означає "багато", "ti" — "десять". Виходить "polyti". Тобто норвезькою — "поліція". У нашому випадку це може означати, що він планує і далі вбивати поліцейських.

— Про що вона говорить? — запитав Хаген, звертаючись до Столе.

Столе Еуне знизав плечима:

— Ми намагаємося розшифрувати знаки, які Валентин намалював на трамвайному склі. Сам я гадаю, що він написав слово "DØ", "помри". Але що коли поєднання одиниць і нулів просто здається йому красивим? Людський мозок — це чотиривимірний лабіринт. Усі в нім бували, але ніхто не знає дороги.

Катрина йшла вулицями Осло до поліцейського гуртожитку в районі Грюнерльокка, не звертаючи уваги на вир життя навкруги, на людей, що закотисто сміялися, поспішаючи відсвяткувати прихід короткої весни і коротких вихідних і насолодитися життям, поки воно ще тривало.

Тепер вона була упевнена, що знала, чому вони так