Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

у «Твінфлавер». Зустрічні білі обличчя невідривно витріщаються на мене, а перед очима мелькають нанесені фарбою мітки. Уперше я відчуваю до них величезну зневагу, ніби вони безпосередньо відповідальні за те, що сталося.

— Ти це бачив? — кидаю газету на столик перед каміном у Нельсоновій кімнаті.

Нельсон протирає свою скрипку шматочком жовтої тканини. Струни стогнуть і скриплять, коли він їх чистить.

— Так, уранці, — каже юнак стомленим голосом. — Я не здивований. А ти?

Його спокій, яким я завжди захоплювалася, тепер мене обурює — ще одне нове відчуття за сьогодні.

— Що це за пом’якшувальні обставини? — запитую. — Чому вони не називають це погромом? Убивством?

— Вони не єдині, — його очі повільно зустрічаються з моїми, ніби сам процес їх підняття забирає в нього останні сили. — Кілька газет у штаті Вайомінг висловили підтримку білошкірим шахтарям. Багато хто вважає їхні дії виправданими.

— Як вони можуть таке казати? Це було вбивство і всі це знають!

— Сядь, Джейкобе, — промовляє він. — Знаю, ти гніваєшся. Я теж був розлюченим.

Я сідаю.

— Я розмірковував над тим, що сказав Вільям, — веде далі Нельсон. — Я поспішно відхилив його пропозицію, проте не вважаю хибним його прагнення допомогти. Такі вбивства триватимуть, якщо ми сидітимемо склавши руки.

— То ти поїдеш разом з ним у Сан-Франциско?

— Ні. Але Вільям сказав мені, що в деяких місцях, як-от басейн річки Бойсе, Каліфорнія та Орегон, люди намагалися подати до суду на місто за звірства проти китайців. Гадаю, мені слід спрямувати свої зусилля на те, щоб робити щось схоже тут.

— Ти подаси в суд на Рок-Спрінгс?

— Я спробую. Але сподіваюся, що не сам.

Під його поглядом я знічуюся. Він вірить у людську доброчесність. На думку Нельсона, зло само себе виправить, бо світ стоїть на справедливості. І він сподівається, що я можу стати частиною цієї доброчесності та справедливості, але ні, це не про мене. Я — дитина світу, у якому й досі панує зло. «Як, по-твоєму, я опинилася тут, перед тобою?» — кортить мені запитати його.

— Ні, — відповідаю я. — Не можу.

— Що ж, це розчаровує.

— Це не моя батьківщина, — нагадую йому.

— Гадаєш, чиясь із нас? Ті, хто зараз живе в цих краях, були тут не завжди. Цю землю вкрали, і грабіж перетворився на змагання. Люди, які заволоділи цією територією, думають тільки про свою шкуру, про власне виживання.

— Вибач, — відповідаю. — Я вірю в твоє прагнення, проте не можу тобі допомогти.

— Бо тобі байдуже?

Цієї миті я відчуваю страшенну потребу, щоб Нельсон дивився на мене як завгодно, тільки не з таким виразом обличчя — сповненим жалості, розчарування та переосмислення образу доброї, сміливої людини, якою він мене вважав. І я чую, як з моїх вуст злітають слова:

— Бо я їду з Вільямом до Каліфорнії. Збираюся знайти «Шість китайських компаній» і попросити їх відправити мене додому.

Його обличчя не змінюється. Ми могли б пробути в цій кімнаті роками, але так і лишилися б не більш ніж знайомими. Те, що було між нами, помирало.

— І коли вирушаєш? — питає він байдужим голосом.

— Через три дні.

— Ясно.

— Вважаєш мене дурним? — тепер уже я його запитую.

— Ні, — відповідає він. — Вважаю тебе егоїстом.

Кумедно, що після всього пережитого саме це болить мені найбільше. Відчуваю, як перекошується моє обличчя в його присутності. Тепер я не більше, ніж бур’ян. Я — непотріб. Мені не варто цього казати. Знаю, що не варто. Але його слова, його поспішні висновки про мене щось у мені відібрали. І знову нове відчуття: потреба виправдатися.

— Та як ти можеш називати мене егоїстом? — питаю я, хоча й розумію, що мої слова заведуть наші відносини туди, звідки, може, ніколи не буде вороття. — Ти ж сам увесь цей час зустрічався з нею. Вона одна з них. Звідки ти знаєш, що вона не розділяє їхніх поглядів? Ти справді думаєш, що вона піде на дно разом з тобою, якщо вас викриють? Ні, вона скаже, що ти її силував. Назве тебе китайським нехристом, черговим кулі, який дав волю своїм звірячим бажанням і скористався ще однією невинною білою жінкою!

Я могла б потонути в тиші, що запала. Нельсон підводиться і йде до дверей.

— Будь ласка, йди, Джейкобе.

Я не рухаюся. Невже він не розуміє? Якщо світ так легко поділився на білих і небілих, це нікого не оминуло. Завжди були б ті, хто при владі, й ті, хто її не мав.

— Іди, — цього разу він уже кричить, і це останнє «нове» за сьогоднішній день: я вперше бачу його таким і усвідомлюю, що він теж здатний на гнів, розпач і насилля. Я підводжуся, намагаючись триматися стійко, але коли він впивається своїм жорстким поглядом у мої очі, то відчуваю, що ноги підкошуються.

Тепер уже немає вороття. Я переступаю поріг — і Нельсон грюкає дверима. Я чую, як по той бік клацає замок.

* * *

У крамницю я повертаюся вже затемна й не поспіваю на вечерю. Нам і Лум сплять, однак вони залишили для мене миски з рисом, тепер уже ледве теплим, і соліннями. Серце стискається, коли бачу цю їжу — знак того, що хтось піклується про мене, і нагадування, що я колись була дитиною й дочкою і що мене любили так, що завжди дбали, щоб я була ситою. Проте сьогодні ввечері їсти не хочеться. Тож я виставляю миски на вулицю, щоб на них натрапив якийсь везучий кіт.

Не варто було говорити так із Нельсоном. До того ж я могла помилятися щодо Керолайн. Однак також не могла дозволити собі покинути Пірс і знати, що не спробувала захистити юнака. Навіть якщо й віднині він мене ненавидить. А тепер можу спокійно відпустити все, що тут було. Тепер моє життя в Пірсі та дружба з Нельсоном не стануть марною тратою часу.

Я не прошу його любити мене. А лише хочу, щоб у нього все було добре. Якщо він має мене ненавидіти, щоб бути щасливим, то нехай.

— Пам’ятай, — промовляє Лінь Дайю, — це не твій дім. І не твій клопіт. Хай самі вирішують зі своєю брудною країною. Ти маєш повертатися в Китай.

«Ця печаль не вічна»,