Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

– Попри всі ваші церемонії, сонце й досі пече і хмар у небі немає. Я сумніваюся навіть, чи збільшилася вологість, хоч і стоїть духота.

– Ваші спостереження слушні, принаймні на перший погляд, – відповів мені цар. – Я не стану сперечатися з вами, шановний гостю Гендерсон. А проте мені траплялося бачити, як усупереч усім сподіванням дощ починався саме в такий день, як сьогодні. Авжеж, достоту в такий.

Я скоса подивився на нього пильним поглядом. У тому погляді було зосереджено надто багато змісту, і я не стану розріджувати його для вас словами. Можливо, було в ньому трохи самовпевненості. Але основна його суть така: «Не варто морочити один одного, ваша царська величносте. Невже ви гадаєте, нібито від Природи так легко одержати те, що вам хочеться? Ха-ха! Я ніколи не мав того, чого домагався». Але вголос я сказав інше:

– Я ладен побитися з вами об заклад, царю.

Я не сподівався, що цар так відразу підхопить мою пропозицію.

– Об заклад? Та це ж чудово, шановний гостю Гендерсон!

Серце в мене тьохнуло, а під грудьми засмоктало. Почувши цей виклик, я завівся вмить. Щось шалене й безумне прокинулося в мені. І я сказав:

– Отже, якщо ви згодні, ми укладемо парі.

– Я згоден, – сказав цар з усмішкою, і в його тоні теж відчувалася затятість.

– Дивно, царю Дафу. Принц Ітело казав мені, що ви захоплювалися наукою.

– А він казав вам, що я навчався в медичному коледжі? – запитав цар з видимою самовтіхою.

– Ні.

– Я там таки навчався. І закінчив два курси.

– Не може бути! Ви ж розумієте, що в нашому випадку цей факт має велику вагу. Якщо ви справді мали справу з наукою, то чому йдете зі мною на таке парі? Знаєте, величносте, моя дружина передплачує «Сайєнтіфік амерікен», і тому я трохи тямлю в проблемі дощу. Були спроби викликати дощ, посипаючи хмари сухими крижинками, але цей спосіб виявився не досить ефективним. Деякі новітні теорії твердять, нібито дощ передусім утворюється там, де з космосу на землю сиплеться космічний пил. Ударяючись об атмосферу, ця пилюка спричиняє в ній якісь там процеси. Інша теорія, яка мені здається ймовірнішою, запевняє, що головними інгредієнтами дощу є солоні океанські бризки, тобто дрібнесенька морська сіль, якщо висловитися інакше. Волога конденсується на цих кристаликах, занесених у повітря, оскільки їй треба на чомусь конденсуватися. Тут усе пов’язане одне з одним, величносте. Якби не океанські бризки, не випадали б дощі, а якби не випадали дощі, життя на Землі не було б. Як це сподобається нашим мудрагелям? Якби Творець не здогадався прикрасити океан пінястими бурунами, Земля була б пустельна й порожня. – Я засміявся, і р моєму голосі зазвучали інтимні нотки, так наче я хотів звірити йому якусь особисту таємницю. – Ваша величносте, ви не уявляєте собі, як захоплює і хвилює мене ця теорія. Життя утворюється з морської піни. У школі ми часто співали пісню: «О Маріаніно! Прийди і нас перетвори на піну».

Стишеним голосом я проспівав для нього кілька куплетів. Йому сподобалося – в цьому не було сумніву.

– У вас незвичайний голос, – сказав він, приязно всміхнувшись.

Я вже відчував, що подобаюся цьому молодикові.

– А ваша теорія надзвичайно цікава, – додав він.

– О, я радий, що ви сприйняли мої міркування. Вони видаються цілком слушними, чи не так? Але тепер, гадаю, ви не станете битися зі мною об заклад.

– Навпаки, неодмінно поб’юся.

– Мабуть, дарма я роззявив свого дурного рота, величносте. Дозвольте мені взяти назад те, що я наговорив вам про дощ. Я згоден визнати свою поразку. До мене зразу не дійшло, що як цар ви не можете брати під сумнів доцільність проведення дощової церемонії. Отже, я прошу пробачення. Тож ви краще скажіть: «Ну й базіка ви, Гендерсоне!» – і забудьте про це.

– О ні, аж ніяк! Для цього немає жодних підстав. Ми поб’ємось об заклад, чом би й ні?

Він говорив так рішуче, що мені не залишалося вибору.

– Гаразд, величносте, нехай буде по-вашому.

– Моє слово тверде. На що закладаємося?

– Та на що завгодно.

– Дуже добре. Хай буде на що завгодно.

– Ми в нерівному становищі, і я мав би дати вам фору, – сказав я.

Він махнув рукою, на якій блищав великий червоний самоцвіт. Його тіло знову занурилося в гамак, бо він по черзі то сидів, то лежав. Я бачив, що йому приємно робити ризиковану ставку; у нього була вдача азартного гравця. Він помітив, що мій погляд прикипів до його персня, величезного граната, оправленого в масивне золото та оздобленого дрібними камінцями, і запитав:

– Вам подобається мій перстень?

– Він дуже гарний, – сказав я, даючи йому зрозуміти, що звернув увагу на перстень цілком випадково.

– Що ви ставите на заклад?

– Я маю гроші готівкою, але не думаю, що гроші вас цікавлять. У моєму речовому мішку є дуже добрий «Роліфлекс», хоча знімки я робив досить рідко, вряди-годи. Був надто заклопотаний іншими справами тут, в Африці. Ще я маю дві рушниці – звичайного калібру і триста сімдесят п’ятого з оптичним прицілом.

– Я не бачу, яка мені буде користь із тих речей, коли я виграю заклад.

– Вдома у мене є дещо більш вартісне, – сказав я. – Наприклад, кілька чудових темвортських свиней – я залюбки поставив би їх на заклад.

– Справді?

– Я бачу, все це вас не цікавить.

– Годилося б поставити щось дуже своє, – сказав він.

– О, звичайно. Перстень – річ дуже своя. Я вас розумію. Якби я міг відірвати від себе свої тривоги, я поставив би їх. Вони дуже мої. Ха-ха! Проте я не побажав би їх і своєму заклятому ворогові. Гаразд, подумаймо, чи маю я речі, які ви могли б використати, які згодилися б у житті царя. Хіба що килими? У мене в студії лежить непоганий килим. А може, оксамитовий халат? Він мав би на вас непоганий вигляд. У мене є навіть скрипка Гварнері. А, хай йому біс! Придумав – картини! Оті писані олією портрети,