Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

   Коли ми прибули на місце, я запитала у Артема:

    — Я можу піднятися з тобою? Мені треба в туалет.

     — Звісно. Тільки спочатку перевірю, чи все нормально.

     Тьома дуже швидко повернувся, відкрив переді мною дверку.

   — Сергію, чекай нас біля під'їзду. Ми швидко, — кинув водієві.

      Ми зайшли в трохи занедбаний підʼїзд девʼятиповерхівки. Артем викликав ліфт. Поки чекали, до нас доєднався молодий симпатичний хлопчина з бутлем води. Навіть таким невеликим колективом ми ледь помістилися у кабінці. Чесно кажучи, я геть відвикла від таких маленьких ліфтів з подряпаними, обмальованими всілякими дурницями та лайливими написами стінками. Ми піднімались мовчки. Тільки у збудливому передчутті серце билося, що шалене та зводило солодкими судомами моє жіноче нутро.

      Коли ми зайшли у квартиру, з порогу, не домовляючись, накинулись один на одного. 

   — Я не думав, що це буде так нестерпно. … Гадав, буде простіше. Але… бути так близько й не мати змоги кохати тебе… — говорив він між поцілунками.

    Його пальці в якійсь шаленій гарячці задрали мою спідницю та стягнули з мене трусики. Потім він притис мене до стіни в коридорі, широко розвів мені ноги, опустився на коліна та припав жадібно до моїх губ там. Я сперлася об стіну лопатками та прогнула спину, подавши стегна вперед, аби його роту було зручніше задовольняти мене. Вмілий язик в декілька дотиків роз'ятрив "магічну горошину", що й без того знемагала  в очікуванні.

    Він творив щось неймовірне: ніжив кожну складочку у мене між ногами, посмоктував, постукав кінчиком язика по затверділому ерегованому клітору. Все там налилося, набрякло, солодко завібрувало. Я вигиналась все дужче, хапалась за його широкі сильні плечі, плуталась пальцями у волоссі, безрезультатно намагалася стримати стогони, закусивши нижню губу.

   Якоїсь миті кожен його дотик став подібним до удару струмом. Бажання стало абсолютно нестерпним. Я взяла його за обличчя та підвела вгору, натякаючи на те, що я вже готова. 

    Він підвівся й припав жагучим поцілунком до моїх вуст. Я відчула, яке на смак моє власне збудження, післясмак якого Артем приніс на своїх губах та язику.

   Потім він зробив декілька кроків назад й почав розстібати свої штани. Я так і стояла у позі, в якій він мене залишив. Він не відводив погляду від розпашілої його стараннями, тремтячої в очікуванні місцинки у мене між ніг.

    — Яка ж вона красива! — здавленим голосом сказав він. — Ніколи нічого подібного не бачив.

  Підійшов зовсім близько, провів долонею гарячими та мокрими складками, злегка погрався там пальцями, потім підтримав мене за поперек, утримуючи з вигнутою спиною, й увійшов декількома сильними рухами. Кут входу був дещо незвичним й кожен рух його стегон вдаряв та стимулював мою точку найвищої насолоди. Декілька сильних поштовхів ….пауза. Знову і знову. Поштовх… пауза. Господи! Знову і знову. Повітря! Задихаюся! Знову і знову. Доки не накриває гарячою хвилею й не зводить пальці на ногах. На якусь мить світ навколо зникає, а повертається глухим протяжним чоловічим стогоном прямо мені на вухо. Вічно б слухала цей звук!

    Якийсь час так і стоїмо — втиснувшись у стіну. Потім він обережно відпускає мене й… дивиться на годинник. 

   — Треба спускатися. Ми надто затримались. Можуть бути проблеми. Цей Сергій — це не Юрчик, — говорить він та застібає блискавку на штанах.

   Потім нахиляється, піднімає з підлоги мої трусики та подає мені.

   — Одягайся! — як на мене, занадто по-діловому говорить він мені. — Треба щось взяти, — озирається навколо у пошуках чогось підхожого. Врешті, дістає з шухляди тумби, що стоїть у коридорі якусь теку. — Підійде! Ходімо!

     Коли ми сідаємо в машину, Сергій уважно дивиться на теку, що тримає в руках Артем; не менш ретельно розглядає мене, хіба що не принюхується, як мисливська собака. Пробую вдавати геть непроникний спокій. Хоча… який там, к бісам собачим, спокій, якщо у мене між ніг до непристойності мокро та мʼязи вагіни досі самі собою дрібно вібрують. Дико захотілося запустити у трусики руку. Прямо туди, у вологий пульсуючи жар між ніг. Цікаво, подібні думки — це розпуста чи норма?  Намагаюся вгамуватися. Геть не на часі! Он і Артем кидає на мене стурбовані погляди. Ще й цей бісів зрадницький румʼянець.

    — Ірино Олексіївно, ви часом не захворіли? — запитує Сергій. — Щось занадто розчервонілись.

   — Та от і я думаю. Щось мені якось дивно, — відповідаю йому. — Приїдемо, треба буде поміряти температуру.

    Дорогою додому намагаюся не думати про те, що тільки-но було між нами з Артемом. Спокійно, Іро, спокійно! Тримай себе в руках! Зараз треба якнайшвидше потрапити у душ та спробувати не попастися Тамілі на очі. Сподіваюся, мені пощастить.

     Коли ми заїхали у двір, я була більш-менш в нормі.

   Артем відчинив переді мною дверці авто. Я вийшла й озирнулася навколо, чи ніде не видно моєї суворої наглядачки. Наче все спокійно. Тільки хотіла відпустити машину, як почула за спиною швидкі кроки. 

     Обернулася й… відчула як земля йде з-під ніг.  

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно