Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

— Так, — відповів Клосс. Зараз йому гидко було сидіти в шкурі німецького офіцера. — У нас були найпотужніша армія, майже ціла Європа і найбільший вождь…

Робертс зреагував на цей дотеп приязним усміхом.

— Зупинимось на розвідувальній мережі, — сказав він. — У вас хороша пам’ять?

— Не дуже, — буркнув Клосс. І подумав, що ту інформацію, яку союзники мають на увазі, він їм не дасть.

— У цьому не найкращому із світів, — сказав Робертс приязно, хоч його й повинні були зачепити якщо не слова, то принаймні тон Клосса, — нічого не відбувається надто швидко. І нічого задарма. Я чудово розумію, що ваша пам’ять притупилася, гауптмане. Потрібен час, щоб вона ожила. Адже вам, либонь, не до смаку тривале перебування в цьому таборі?

Запала довга тиша. Карпинський, удаючи, що гортає якісь папери на письмовому столі, і не приховуючи розчарування, подивився на свого колегу.

— Я гадаю, ми ще поговоримо з гауптманом Клоссом про те, що тебе цікавить, — сказав він кисло. — Мені до вподоби інша тема.

— Про групенфюрера Вольфа? Мені теж ця тема до вподоби, — сказав Клосс. — Принаймні тепер…

— Вас ніхто не питає, що вам до вподоби! — Карпинський вдарив рукою по письмовому столі. Він відчув до цього чоловіка, що сидів навпроти, якусь незрозумілу симпатію і хотів якомога швидше обірвати тоненьку нитку конфіденційності, що виникла між ними. Карпинський злостився на себе, що втягся у цю нешаблонну розмову з німецьким офіцером, а ще більше на Робертса, котрий, звичайно, не пропускає нагоди продемонструвати свою політичну далекоглядність. Вони багато разів завзято сперечалися про ставлення до Росії по війні. Карпинський вірив у рузвельтівську ідею порозуміння Америки й Росії, Ро-берт. дотримувався протилежної думки. “Ми допомагали Росії щоб вона могла перемогти німців, але хто допоможе нам перемогти Росію?” — казав Робертс. Гауптмане Клосс, — звернувся Карпинський до чоловіка, що сидів навпроти нього, — ви знали групенфюрера Вольфа?

— На жаль, ні, — щиро відповів Клосс.

— Чому на жаль?

— Вольф — військовий злочинець, — повільно відповів Клосс. — Він дав наказ ліквідувати польських і радянських полонених.

— Ще кілька десятків італійців і кілька англійців, — втрутився Робертс.

— Це були насамперед росіяни й поляки.

— Отже, ви знаєте про це? — здивувався Карпинський. — Звідки?

— Я намагався запобігти цьому, на жаль — занадто пізно. Я приїхав до цього табору через кілька годин після розправи. Я пропонував генералові почати з табору, а вже потім оточувати будинок гестапо. Вільман не згодився. Зрештою, я боюсь, що, почавши з табору, ми теж не встигли б.

— Я бачу, — осміхнувся Робертс, — що ви ворог гітлеризму. Відколи?

— Вольф, — спокійно сказав Клосс, ніби не розчув запитання, — перебуває, мабуть, у нашому таборі. Ці четверо, про яких ви згадували, тримаються купи, ніби одне одного бояться. Вони мусять його знати, мусять бути поінформовані, під яким прізвищем він переховується. А може… — завагався він і замовк.

— Я не певний, що Вольф у цьому таборі. У хаосі перших годин після нашого вступу до міста він міг легко втекти. Але чому саме вам хочеться знайти Вольфа? Невже — давні рахунки абверу й гестапо?

— Гадаю, що вам теж хочеться знайти його.

— Ви пропонуєте співробітничати? — Робертс не приховував іронії. — Цю пропозицію ми, безперечно, були б готові прийняти, але не тільки і навіть не передусім у справі Вольфа. Ми правильно розуміємо один одного?

— Ви згадали про якусь можливість, але не назвали її вголос. Ви говорили про тих чотирьох, які давно знають Вольфа і…

— Розумію, — сказав Клосс. — Це тільки припущення, яке ні на чому не ґрунтується. Може, один з них і є Вольф?

— А може, це ви? — розсміявся Робертс. — Ви навіть відповідаєте портретові, який вони подали. Годі! — Голос його став твердий. — Ми обміркуємо вашу пропозицію допомогти в справі Вольфа. Але прошу також пам’ятати, про що ми говорили раніше. І раджу поставитися до того з усією серйозністю. Можете йти!

Коли Клосс вийшов, Робертс послав протоколіста по пиво.

— Нам потрібна невеличка перерва, — сказав він. — А потім, відкриваючи бляшанку, запитав: — Як тобі подобається наш колега з абверу?

— Хтозна, може, він і справді хотів би допомогти нам знайти Вольфа. Зрештою, хай йому біс, адже не всі німці… А втім, може, й усі. Чи можна було жити в такій державі й мати чисті руки? Цебто нормально жити, працювати, служити у війську, не думаючи про в’язнів концтаборів. Як ти гадаєш?

— Пам’ятаєш табличку, яку старий Паттон наказав поставити, коли ми перейшли голландський кордон: “Увага, ви перейшли кордон європейської цивілізації. Тут починається варварський край”. У тебе манія переслідування. Цей Вольф заволодів твоїми думками. Буде він у нас — рано чи пізно. Проте не можна забувати й про інші справи. Цей німець, цей гауптман абверу, хоче дуже дорого себе продати, взяти найвищу ціну за те, що він знає, а може… — Робертс зробив паузу.

— Про що ти думаєш, Робертс?

— Німці недооцінювали слов’ян і їхню розвідку. Вони дорого заплатили за це.

— Це в тебе манія переслідування, — розсміявся Карпинський. — Ти міряєш усіх на свій копил. Ти припускаєш, що офіцер переможеної армії повинен висловити радість з приводу того, що переможці запропонували йому співпрацю. Може, він патріот і ненавидить нас. А може, йому вже просто все остогидло, геть усе. Мені це теж загрожує, — сказав він після паузи. — Я на цій роботі довго не засиджусь.

— Ти перебільшуєш, старий, — ствердив Робертс. Він підвівся. — Ну, треба працювати. Там у залі чекає ще душ із тридцять.

5

Після кількох годин і Робертсові, і Карпинському всі допитувані німецькі офіцери здавались однаковісінькими. Навіть обличчя: похмурі, часом байдужі, часом лише ворожі, обличчя людей, що вже нічого особливого не сподівалися від життя. Одним з останніх допитуваних цього дня був оберст Лойцке. Карпинський почав стереотипною фразою:

— Що ви знаєте про Вольфа?

— Нічого, — сказав Лойцке. — Лише те, що протягом останнього часу він порядкував у місцевому гестапо і що ви його розшукуєте. У мене нема жодних підстав, — помовчавши, додав він, — приховувати тепер таких людей, як Вольф. Вони не робили честі німецькій армії.

— Шкода, що ви раніше не дійшли таких висновків, — зауважив Карпинський.

Лойцке мовчав: він байдуже розглядав американських офіцерів.

— Ви, звичайно, антифашист? — усміхнувся Робертс. На обличчі оберста не поворухнувся жоден м’яз.

— Я німецький офіцер, — сказав він, — і ніколи не любив Гітлера. Я лише виконував свої обов’язки.

— Ви всі кажете одне й те саме, — розчаровано сказав Карпинський і звернувся до Робертса: — У тебе є ще якісь запитання?

Робертс питав про Клосса. Що оберст знає про цього офіцера абверу?