Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

глибин, і вірити, що ми дамо уявлення про неї іншим дилетантам, розмова з якими виявиться можлива, якщо, позбувшись індивідуального коріння нашого власного враження, ми говоритимемо спільною з ними мовою. Саме в моменти найбезстороннішого споглядання природи, суспільства, любови, ба навіть мистецтва, ми, — оскільки кожне враження двоїсте, ув’язнене в об’єкті однією половиною і вросле в нас самих другою, єдиною, яку можна б пізнати, — поспішаємо її занехаяти, саме ту, до якої, власне, мали б прив’язатися, і зважаємо тільки на першу половину, хоча вона нам не по зубах, бо вона зокола, отож не змусить нас і пучками кивнути: надто вже легенько дряпнуло нашу душу від погляду кинутого на ґлід чи на церкву. Але ми переграємо симфонію по новій і повертаємось до церкви знов, допоки — в цій утечі від притаманного нам живого життя, на яке нам бракує духу подивитись, утечі, званої ерудицією, — пізнаємо їх, робом най-ученіших музикознавців чи археологів.

Отакої-то патоки вхоплюють шилом ті, хто не черпає із живого джерела своїх вражень, хто старіє нікому не потрібний і всім невдоволений, що той целібатник мистецтва! Вони мордуються, як дівичі й нероби; їх вилікували б плідність і праця. Над творами мистецтва вони мліють дужче, ніж правдиві художники, бо це умлівання, вільне від тяжкої праці копача, виливається назовні, зігріває їхні розмови, рум’янить обличчя; їм видається, що вони доконують якогось творчого акту, репетуючи на все горло: «Браво! Браво!» після виконання улюбленого концерту. Але така демонстрація не схиляє їх до з’ясування природи свого замилування, яким вони пишаються, не знаючи її. А проте це замилування, залишаючись мертвим капіталом, збурює найспокійніші розмови, штовхає на патетичні жести, гримаси, хитання головою, щойно тільки заведуть мову про мистецтво. «Був я оце на концерті, і те, що там грали, мене, признатися, не захопило. І тут ушкварили квартет. А най би тебе шляк трафив! Оце воно! — (Твар меломана заклопотана і розгублена, як у того, хто думає: «Летять іскри, ось і палениною запахло, пожар!») — Достолиха! Написано препаскудно, але за бебехи бере, не кожен би так утяв». Ці слова теж супроводжуються тривожною інтонацією і тривожною поставою голови, а також новими жестами і прекумедними куксами гусеняти, яке ще не вбилося в колодочки, а вже поривається злетіти. Від концерту до концерту живе цей безплідний меломан, квасний і жовчний, уже майже сивий, але позбавлений утіх старости, такий собі целібатник мистецтва. А все ж це геть-то осоружне плем’я, заслужене далі нікуди, але безрадісне, прихиляє до себе тим, що засвідчує, щоправда, ще тільки в пуп’янку, потребу перейти від минущого джерела інтелектуальної втіхи до постійного її органу.

Отож вони, хай і страхітливо смішні, не заслуговують на цілковиту зневагу. Вони перші моделі природи, що пробує створити художника, моделі безформні й нежиттєздатні, як первісні, не пристосовані до виживання тварини, попередники сьогоднішніх видів. Ці слабовільні, ялові аматори повинні нас зворушувати, як перші аероплани, нездатні відірватися від землі, аероплани, уже сповнені жадоби лету, але ще не свідомі тієї таємниці, яку щойно малося розкрити. «І, що цікаво, голубе, — додає меломан, беручи тебе під руку, — цю штуку я чую вже увосьме, але присягаюся, не востаннє». І дивуватися тут нічого: не засвоюючи поживних складників мистецтва, вони знову і знову жадають художніх розкошів, у них вовчий голод, і вони невситимі. Ось чому вони знай пориваються плескати, влаштовувати овацію одному й тому самому творові, вважаючи, що самою своєю присутністю спев-няють обов’язок, доконують чину подібно до того, як інші з тих самих міркувань бувають на зібраннях контрольної ради або на похоронах.

Відтак у літературі, в малярстві чи в музиці з’являються твори іншого, ба навіть полярно протилежного напрямку. Бо здатність запроваджувати нові ідеї і системи, а надто запозичувати їх, траплялася завжди куди частіше, навіть у самих творців, ніж правдивий смак, особливо ж розширилося коло її впливів із розмноженням часописів та літературних газет (а з ними й письменників та митців нібито з ласки Божої). Отож найліпша, найрозумніша й найбезкорисливіша частина молоді почала добирати смаку вже у творах високої моральної, соціологічної і навіть релігійної ваги. Молодь уявила собі, що саме тут криється мірило вартости твору, тим самим тиражуючи помилку Давідів, Шенаварів, Брюнетьєрів тощо. Над Берґотта, чиї найгожіші вислови вимагали далеко більшого внутрішнього зосередження, вони предкладали авторів, які видавалися глибшими лише тому, що писали неоковирно. Складний Берґоттів стиль надається тільки для світських людей, казали демократи, складаючи тим самим незаслужену шану світовцям. Але як тільки резонер береться поціновувати твір мистецтва, уже не жди нічого усталеного, нічого певного: тобі доведуть, що небо це земля. Тим часом щирий талант — це добро, універсальний набуток, чиє існування треба виявляти насамперед під поверховими слідами думки та стилю, критика ж класифікує авторів, не виходячи поза межі їхнього стилю та думки. Письменника, який не приносить нічого нового, вона коронує пророком за його авторитарний тон і демонстративну зневагу до попередніх шкіл і течій. Критика попадає пальцем у небо так часто, що здавалося, ще трохи — і письменник більше покла-датиметься на суд широкого читача (хоч би навіть для читача лишалися темним лісом наміри художника шукати у невідомому їй напрямку). Справді-бо: між інстинктивним життям широкого читацького загалу і талантом великого письменника, бо талант — це тільки інстинкт, перед яким він падає ниць серед німотної мовчанки решти справ, інстинкт удосконалений і зрозумілий, спостерігається більша схожість, ніж між ним і пустодзвонним патяканням та мінливими критеріями дипломованих суддів. Логомахія між ними оновлюється щодесять літ (бо цей калейдоскоп складається не лише зі світських кіл, а й із громадських, політичних та релігійних ідей, здатних завдяки рефракції миттю передаватися широким масам, хоч і приречених на коротке життя ідей, новинеча яких може звести тільки уми, байдужі до аргументів). Так мінялися партії і школи, завжди лудячи ті самі уми, людей не вельми розумних, скорих до ентузіазму, від якого утримуються уми уважніші, вимогливіші до аргументів. На жаль, саме тому, що перші поспіль недоумки, вони мусять доповнювати себе якимись чинами та випинами, отже, вони активніші за високі уми; вони принаджують до себе юрбу і породжують не лише дмухану славу і несправедливу зневагу, а й громадянські й зовнішні війни, тоді як одробина самокритики, як, скажімо, у пор-рояльців, мала б їх від цього уберегти.

Що ж до втіхи, яку викликає в ідеально врівноваженому розумі та живому серці гарна думка майстра, то це втіха, звичайно, цілком здорова, але хай навіть ті, хто тішиться нею