Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

на-правду, відзначаються найвибагливішим смаком (а чи ж багато його набереться у двадцять років?), все одно вона зводиться до того, що вони тільки цілковито ототожнюються зі свідомістю когось іншого. Якщо чоловік зробив усе, щоб здобути серце жінки, здатної зробити його тільки нещасним, і не домігся від неї, попри наполегливі багаторічні зальоти, жодного побачення, то замість силкуватися виразити свою муку, а також небезпеки, яких він уник, хай він краще постійно перечитує, підшиваючи під неї «мільйон значень» і найзво-рушливіші спогади з власного життя, таку Лабрюєрову сентенцію: «Чоловіки часто прагнуть кохати, але фортуна їм не сприяє, вони шукають поразки, а вона їх не спостигає; тобто вони, сказати б, змушені залишатися вільними». Хоч би який сенс мала ця максима для автора (щоб вона його мала, та й було б воно зграбніш, слід би замість «кохати» сказати «бути коханим»), одне певне: вона в нього оживає завдяки згаданому чоловікові, освіченому і вражливому, він так насичує її змістом, аж вона як не лопне, і повторює її лише тоді, коли не тямиться з радощів — стільки йому в ній убачається правди і краси, хоча попри все він нічого до неї не додає і вона залишається тільки думкою Лабрюєра.

Яке пуття може бути з літератури нотаткового характеру, якщо наведені подробиці, під якими криється дійсність (велич у далекому дуднінні літака, в обрисі дзвіниці святого Іларія, минувшина у смаку мадленки тощо), — самі собою не мають значення, поки ми не вилущимо його з них!

Поволі-волі збережена пам’яттю низка всіх наших неточних вражень, де нічого не залишилося від того, чого ми зазнали насправді, починає становити для нас нашу думку, наше життя, нашу дійсність, — і, власне, брехню, покладену в основу так званого мистецтва «пережитого» (немудрящого, як і життя, і вельми непривабливого), становити двояке і таке нудне, таке порожнє застосування побаченого нашими очима й зафіксованого розумом, аж ми загадуємося, де ж той, хто сповідує таке ремесло, знаходить веселу іскру, імпульс, здатні запалити його і спонукати до подальшої праці? Навпаки, велич правдивої штуки, тієї штуки, яку маркіз де Норпуа назвав би іграшкою дилетанта, полягає в тому, щоб віднайти, схопити наново і вказати ту реальність, від якої ми відірвалися і відриваємося щораз більше мірою того, як густішають і стають непроникніші умовні знання, що ними цю дійсність ми заступаємо, дуже ризикуючи, що так і вмремо, не пізнавши її, тимчасом як ця дійсність і є нашим життям.

Єдине життя, життя, зрештою, відкрите і з’ясоване, а отже, єдине життя, прожите реально, — є література. Це життя в певному сенсі постійно домує як у кожній людині, так і в художнику. Але вони його не бачать, оскільки не пробують його з’ясувати. Тож їхнє минуле захаращене силою-силенною кліше, цим мертвим капіталом, бо розум, удаючись до мови фотографів, не «проявив» їх. Це життя наше й життя інших; бо стиль для письменника, як і колір для маляра, справа не техніки, а бачення. Він — об’явлення з неба, якого не доконати з допомогою безпосередніх і свідомих засобів, об’явлення якісної відмінности, притаманної картині явленого нам світу, різниці, яка, аби не мистецтво, залишилася б вічною таємницею кожного з нас. Тільки завдяки штуці ми можемо вийти поза себе, дізнатися, що видно іншим у Всесвіті, який не той самий, що й наш, і краєвиди якого зосталися б для нас так само невідомі, як місячні пейзажі. Завдяки мистецтву ми, замість бачити один світ, наш, бачимо, як цей світ множиться, скільки-бо є самобутніх митців, стількома ми володіємо світами, що різняться між собою ще більше, ніж світи, розкидані в безмежжі, й хоч погасне світило, чи то Рембрандт, чи то Вермер, упродовж багатьох сторіч його світ іще посилатиме нам свій неповторний промінь.

Така праця художника, коли він намагається догледіти під матерією, під досвідом, під словами щось інше, — прямо протилежна праці, яку повсякчас, коли ми живемо повернені спиною до самих себе, звершують наше самолюбство, пристрасті, розум і звичка, громадячи понад щирими нашими враженнями, аби сховати їх від нас цілковито, цілі стоси термінологічних реєстрів та практичні цілі, що їх ми помилково йме-нуємо життям. Загалом саме оце мудроване мистецтво — єдино живе. Воно одне доносить до інших і показує нам самим наше власне життя, неприступне для «спостереження», видимі об’яви якого повинні ще тлумачитися, а то й читатися навпаки, марудно розшифровуватися. Працю, яку здійснює наше самолюбство, пристрасть, наслідувальний дух, абстрактний розум, звички, таку працю мистецтво відкине, скеровуючи нас у супротивний бік, і це буде повернення до глибин, туди, де суще спочиває в невідомості для нас.

Яка це велика спокуса: відтворити правдиве життя, відсвіжити враження! Але це вимагає неабиякої відваги, навіть відваги почуттів. Бо йдеться передовсім про те, щоб повимітати геть найдорожчі ілюзії, зректися віри в об’єктивність того, що ми в собі виробили, і замість заколисувати себе всоте словами: «Яка ж бо вона гожа!», прочитати їх набакир: «Як любо її цілувати». Звичайно так, як утішався милуванням я, утішаються всі чоловіки. Усі ми втішаємося, але те, як ми втішаємося, нагадує нам кліше, вони здаються чорними, поки не піднести їх до лампи, на них теж треба дивитися навиворіт: ми не знаємо, що воно таке, поки те незнане дійде до розуму. Лише тоді, коли розум його з’ясує, інтелектуалізує, ми розпізнаємо, та й то насилу, образ наших почуттів. І тут до мене дійшло, що страждання, якого я спершу зазнав із Жільбертою, страждання через те, що наше кохання не стосується тієї, хто його будить, — спасенне. Спасенне почасти як засіб (бо хоча б яке недовге було наше життя, тільки серед мук наші думки, неспокійні від постійних і мінливих струсів, зносяться немовби серед бурі так високо, аж нам відкривається усей той упорядкований законами природи обшир, якого ми, ніби з погано прорубаного вікна, назагал не помічаємо, адже райський спокій пригладжує його й утримує на занизькому рівні; може, тільки у кількох великих геніїв цей рух безперервний і вони можуть обійтися без болісних струсів; та й то ще не знати, чи, спостерігаючи за буйним і регулярним розквітом їхньої веселецької творчосте, не надто ми квапимося на підставі життєрадісного твору судити про радісне життя творців, цілком можливо, що, навпаки, воно не гладило їх по голівці). Але найперша причина спа-сенности моїх мук ось у чім: якщо наше кохання не стосується виключно Жільберти (через що нам так і боліло), то не тому, що воно є й коханням, скажімо, до Альбертини,