Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Удар, видно, прийшовся по недавній рані. Степан упав.

І знову дзвін ошелешив голову. І ніч зімкнулася непроглядна, безмежна, і Степан полетів у неї. Не відчував він, не чув, як били, штурхали, топтали розпростерте тіло його.

— Не на смерть, хлоп'ята!..— навіжено кричав Кор-ній.— Не на смерть! Нам його живого треба!

...І знову, коли свідомість помутилася, побачив Степан :

Степ... Тишу й теплінь світу прошили зверху, з неба, сріблясті ниточки трелей. Спокій. І він, Степан, безбородий ще, юний козак, їде в Соловецький монастир помолитися святому Зосимові.

— Чи далеко, козаче? — спитав у нього зустрічний літній селянин.

— У Соловки. Помолитися святому Зосимові, батьку.

— Добре діло, синку. А на постав і за мене свічку.— Селянин дістав з-за очкура ганчірочку, розмотав її, взяв монетку, подав козакові.

— У мене є, батьку. Поставлю.

— Не можна, синку. То — ти поставиш, а це — од мене. Візьми. Ти — Зосимові, а од мене — Миколі Угоднику постав, це наш.

Степан узяв монетку.

— Що ж тобі попросити?

— Що собі, те й мені. Вони знають, що нам треба.

— Вони знають, та я не знаю,— засміявся Степан.

Селянин теж засміявся:

— Знаєш! Як не знати. І ми знаємо, і вони знають"

Пропав старий, усе перемішалось і боляче скрутилося

в голові. Залишилось одне нестерпне бажання: швидше доїхати до якої-небудь річки і досхочу напитися води... Але й це бажання — уже нема його, знову тільки — боляче. Господи, боляче!.. Душа тужить.

І знову — крізь біль — пригадалося, чи що, або ввижається все це: прийшов Степан у Соловецький монастир. І ввійшов у храм.

— Де тут Зосим? — спитав у ченця.

— А он!.. Що ж ти, ідеш молитись — і не знаєш кому. З козаків?

— З козаків.

— Оце Зосим.

Степан опустився на коліна перед іконою святого. Перехрестився... І раптом святий загорлав на нього зі стіни:

— Лиходій, зрадливець, хрестові дступник, душогубець! Забув ти святу соборну церкву і православну християнську віру!..

Боляче! Серце розривається — противиться страхітливому судові, не хоче прийняти його. Жах наводить він, цей суд, жах і оніміння. Краще смерть, краще — не бути, і все.

Але смерті ще немає. Смерть щадить слабого — приходить зразу; сильний на цьому світі зазнає всього: ганьби, і мук, і суду над собою, і радості ворогів.

14

Оце вже не марення Й ВИДІННЯ,:— а так і було: прокляли Степана на Русі. Усе зле, мстиве, мізерне піднялось і відхрестилося від Стеньки Разіна, розбійника, зрадливця, душогубця.

"Великого государя зрадив, і многії капості і кровопролиття і вбивства в граді Астрахані і в інших низових градах учинив, і всіх купно православних, которі до його підступу не пристали, перебив, з однодумцями своїми хай буде проклят!.." — так читали. Ось вона — бумага!..

Господи, господи!.. Кого кленуть іменем твоїм тут, на землі! Грянь ти звідти силою праведною, силою страшною — покарай олживих. Приборкай їх, гріх і підлість творять. Сморід вивергають на прекрасній землі твоїй. І голосу тут не подай, і рук не підніми за слабих і знедолених: з прокляттями полізуть!.. З бумагами... З іменем твоїм... А старання всі, клятвотворців, віра вся: їсти-пити солодко.

"Страх господа бога вседержителя упослідивши, і годину смертну і день забувши, і покару прийдешню зло-творцям за ніщо маючи, церкву святу обуривши і облаявши..."

Слухали люди... Так — з віку в вік — слухають, слухають, слухають.

"І великому государю цареві і великому князеві Олексію Михайловичу, всея Великої і Малої і Білої Росії самодержцю, хресне цілування і клятву переступивши, ярмо роботи знехтувавши..."

Як, одначе!.. Як величаво брешуть і як поспішно душать кожен живий порух душі, а все — щоб напхати черево. Тьху!.. І цього вистачає на все життя. Воно б і — хрюкай на здоров'я, але ж хочуть іще, щоб і п'яти чухали — улещували. Оце несила витримати, господи! Оце з душі верне, оце огидно.

"Новий лиходій і зрадець донський козак Стенька Разін, зловмисник, ворог і хрестовідступник, розбійник, душогубець, людиновбивець, кровопивець..."

Ну, що вже тут... Нічого тут не вдієш.

— Брешете! — сильний, нестямний голос жінки. Якби його теж могли чути всі.

Це кричала Олена-стариця з огнища. Її спалювали. Це — там, де ще горів бунт, де вогонь його слабшав, смертно чадів і згасав у крові.

— Брешете, нелюди! Мучителі!.. Це вас,— кричала Олена, охоплена полум'ям, в обличчя царевим людям (стрільцям і воєводам, що обступили огнище з усіх боків),— не ви, ми вас проклинаємо! Я, Олена-стариця, за всю Русь, за всіх людей російських — проклинаю вас! Будьте' ви тричі прокляті!!! — Вона задихнулася, димом... І стало тихо.

15

Яка буває на землі тиша! Незбагненна.

Пологий берег Дону. Низовину ще з весни затопило водою, і вона так і лишилась там, утворивши нешироку сагу.

Ясну, мов блакить піднебесна, гладінь саги не побри-жить низовий теплий вітерець, не ворухне впалий з дерева легкий листок; верби стоять по коліна у воді й видивляються в неї світло й чисто.

Станиця в дві сотні козаків розташувалася на березі саги погодувати коней. Везуть у Москву Степана Разіна з братом. Вони ще в своєму багатому вбранні; Степан скутий по руках і ногах важенним ланцюгом, Фрол брязкотить ланцюгом меншим, не таким важким.

— Догрався — ще нікого з козаків не проклинали,— гірко сказав Корній хрещеникові.— Легко хіба?

— Ну, то я тебе проклинаю,— мовив Степан спокійно.

— За віщо ж? Я на церкву руки не піднімав, задарма не занапащав людей,— намагаючись теж говорити спокійно, сказав Корній.— Цареві служу, я на те хреста цілував. І батько мій служив... І твій теж.

— Ех, Корнію, хрещений,— зітхнув Степан.— Ось закуто мені руки й ноги, і не на бенкет ти мене везеш,— а жалко тебе.

— Он як! — щиро здивувався Корній.

— Жалко. Слимаком прожив. Помиратимеш, спом'янеш мене. Спом'янеш... Я ще раніше до тебе не раз прийду — мертвий.

Вони сиділи трохи осторонь від інших, ближче до води; Степан прихилився спиною до нетовстої кривулястої молодої верби, руки тримав поміж ніг, щоб зайвий раз не дзвякати ланцюгом,— цей дзвяк гнітив його.

— Гаразд,— згодився Корній,— я — слимаком, ти — погуляв...

— Не в гульбі діло,— обірвав Степан розмірковування військового.— А то я не знайшов би де погуляти!

— Чого ж ти хотів домогтися?—спитав тоді Корній.

— Не зрозумієш.

— Де вже нам! Де нам за тобою угнатися. Ми люди малі...

— Змій ти повзучий, ще й паскудний до того ж,— сказав Степан неголосно.-— Подумай: хіба ти людина? Та хіба ж людина буде так, щоб тільки їй самій добре було! Ти ось гендлюєш Доном... Вольностями нашими. Після тебе прийдуть — теж охота урвати ситіший шматок,— теж до царя поплазують... А більше чим візьмете? — Степан говорив без злоби, спокійно.— І отакі лизоблюди... все віддадуть. От біда. Чому я тебе не пристукнув!.. Може, іншим би не унадно було... Гади ви! Бог тобі розуму дав, а ти замусолив його — по кутках розтикав, усе життя, як собака, у вічі хазяїнові своєму зазирав. А коли б добравсь я до того хазяїна — він сам завив би, як собака.

— Бути б негоді, та дощ перебив. Дивись, щоб ти сам не завив. Там уміють... сік чавити.

— Не завию. Не порадую царя — не діждете.

— Стенько... Скажи наостанок: чому військовим не захотів стати? Я ж тоді не обманював тебе, правду казав. Пам'ятаєш? У церкві...

— Пам'ятаю.

— Чому ж?

— У людини душа є, і хіба важливо їй — військовий я чи не військовий. Вона, либонь, і не знає про ці слова. Був би я товаришем вірним, та була б... Та був би я — вільний. Оце і все, я й спокійний.

— Ну, і спокійний? Стільки людей погубив...

— Не за себе погубляв, за покривджених.

— Тьху ти, який заступник знайшовся!

— А хто ж за них заступиться? Ти? Тобі аби тільки доповзти до годівниці... Ех, треба було мені тебе розчавити! Пожалів. Мій промах, хрещений батьку. Каюсь.

— Корнію Яковичу! Можна і в путь-дорогу! — гукнули від козаків, де їх зібрався цілий гурт; декотрі вже й коней сідлали, попруги підтягували.

— З богом! — Корній підвівся й пішов до свого коня.

За розмовою цією спостерігав збоку Фрол Минаев.

Поки Степана тримали в Черкаську і потім везли полоненого, Фрол Минаєв тримався віддалік, спостерігав, але не підходив. А Степанові було не до нього. Степан, як опритомнів, весь час був спокійний і задумливий. Іноді тільки підбадьорював брата, котрий занепав духом, усміхався й жартував з ним. На всіх інших дивився з глибоким презирством.

Тепер, коли козаки ловили та сідлали коней, Фрол Минаєв підійшов до Степана, присів поруч. Як тоді, в степу, коли гнався отаман за другом-ворогом, не наздогнав, упав з коня,— так само сиділи тепер, тільки Степан був у заліззі. Обидва, видно, згадали про те своє сидіння, глянули один на одного, помовчали. Поблизу нікого не було; Фрол заговорив:

— Степане...

— Ну? — Степан прищурився на Фрола. Довго дивився пильно.— Чого ж ні разу не підійшов поговорити?

— А що говорити? — удаючи безтурботність, але й нахмурившись трохи, озвався Фрол.— Без розмов усе зрозуміло. Що говорити? Хотів я тільки спитати...

— Тобі — є що. Ти застерігав мене — твоя взяла. Ось і скажи, а не питай. Посмійся хоч наді мною. Корній он виговорив...

— Я не радію, Степане,— щиро сказав Фрол.— Ні. Мені жалко тебе.

— Ну? —здивувався Степан.— А хто це почастував мене ззаду? У землянці?.. Не ти?

— Ні.

— Хто ж?

— Не однаково тобі, хто?

— Ну, все ж таки.

— Мишко Самаренін.

— А-а. Я, грішним ділом, на тебе подумав. Схоже на тебе...

— Степане...— задумливо, з глибокою, серйозною зацікавленістю повторив Фрол,— дурне діло — тепер питати: навіщо ти все це затіяв?..

— Дурне,— згодився Степан.— Набридло. Я ж тобі казав.

— Гаразд, не буду. Скажи тільки: чому так легко попався? Сам поліз... Знав же: кінець там тобі, навіщо ліз?

— Е, не так усе легко, Фроле, як на словах у тебе. "Кінець"... Перебий ми вас тоді, в землянці... Не знаю. Не знаю, хто з нас які слова говорив би зараз.

— Четверо ж — на дванадцятьох?! Ти що?

— Не знаю, не знаю. Одне знаю: вчасно мене Мишко почастував по потилиці. Хто зна, куди хитнулися б оці ваші сімсот козаків. Вийди я тоді з землянки цілим, неушкодженим — піднялась би в кого рука на мене? Га?

— Не знаю,— признався Фрол.— Якось... не думав про таке.

— А я знаю. І ти знаєш: не піднялась би. Знову хитруєш. Усе хитруєш, Фроле... Ти все знаєш: вони з вами, поки ви над ними.