Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих

не дуже зугарних, але відданих, які вміють, коли треба, стріляти й бити без вагання. Частина з них — рейхсдойчі і фольксдойчі, котрі хоч і вигодувані на польському хлібові, проте ладні на все для нової вітчизни. На них Нойманн сподівався найбільше. Вони добре знали польську мову, стосунки, звичаї, могли відносно легко проникати в зовсім недоступні для німців польські середовища.

Щодо них Нойманн мав різноманітні плани. Він вирішив, коли успішно закінчиться ця справа, запропонувати шефові план, котрий виношував у собі відтоді, відколи приїхав до Генерал-губернаторства. Він мав намір організувати провокацію досить незвичайного масштабу — створити з рейхсдойчів і фольксдойчів таємну польську організацію, яка, згуртувавши у собі всю польську молодь, що прагнула до справи, після кількох вилазок, спритно організованих Нойманном, могла б об’єднатися з котроюсь великою підпільною польською організацією.

Але над цим ще буде час подумати. Поки що його цікавила та проклята радіостанція, на слід якої він випадково напав недавно, невдовзі після прибуття до Варшави.

Кравець Маріан Сковронек був розважливим чоловіком. Так гучно Нойманн характеризував людей, якими по суті пишався. Сковронек мав ампулу з ціаністим калієм, якою міг би скористатися, але віддав її Нойманнові, щоб, як він сказав, “не спокушала його”. Кравець хотів вижити за всяку ціну, тому розкрив Нойманнові свій шифр, хоч знайдена в його майстерні книжка “Прокурор Аліція Горн” дозволила б фахівцям визначити його за кілька годин. Найважливіше, однак, було те, що він погодився працювати далі під контролем німців.

Лойтцке вважав, що кравця треба замінити кимось іншим, але Нойманн легко переконав його, що за роботою на ключі досвідчене вухо впізнає радиста так само, як за почерком на письмі, і тому найбезпечніше буде, коли Сковронек лишиться на своєму місці. Звичайно, від нього ні на мить не відходили двоє людей Нойманна, але, незважаючи на це, в житті Маріана Сковронека, принаймні на перший погляд, нічого не змінилося. Нойманн обіцяв йому Життя, наміряючись, зрештою, дотримати обіцянки, бо знав, що Сковронеку не вдасться втекти. Це схоже на вирок з пролонгацією. Рано чи пізно організація, до якої належав Сковронек, знатиме правду, і тоді…

Отже, Сковронек був у нього в руках. Тепер настала черга тієї дівчини, Станіслави Заренбської. Вже в перші дні стеження було встановлено, що єдиним можливим пунктом зв’язку є їдальня “Клубна”, де дівчина працювала кельнеркою. Мешкала вона на розі вулиці у двірника навпроти їдальні і, як показало стеження, ніде, окрім роботи, не бувала, ні з ким не зустрічалася. Двірник, у якого вона мешкала, був паралізований, не виходив з дому. Його обов’язки виконувала дружина, величезне бабисько з гучним голосом і примітивним інтелектом.

Нойманн славився тим, що нічого не лишав неперевіреним, тому наказав не спускати очей з двірникової дружини. Але стеження, як він і сподівався, не дало ніяких наслідків. Тож лишалася тільки їдальня. Нойманн обставив її агентами, які хоч-не-хоч лопали галушки з твердої картоплі й картопляники заради справи і фюрера, а щоб мати абсолютну певність, особисто відвідав вдома власника “Клубної” пана Вархола і без особливих труднощів, оскільки візит зробив о п’ятій ранку, вмовив цього опецька взяти до себе касиром одного з своїх людей, хоч той досі виконував цю функцію сам. Кілька фраз, сказаних тихим, спокійним, але загрозливим тоном, мали переконати Вархола, що коли він писне комусь із свого персоналу, хто такий насправді “кузен”, що сидить на касі, то для нього скінчиться земна кар’єра ресторатора.

Тепер Нойманнові лишилося тільки чекати. І він чекав, збираючи тим часом інформацію про дівчину. Вона була дочкою селянина з-під Вжесні, переїхала сюди разом з батьками. Під час важкої зими сорокового року старі померли. Більшого встановити не вдалося.

До вівторка нічого не трапилось, і Нойманн почав побоюватись, що ресторатор Вархол — досвідчений тип, який намагається його, Нойманна, пошити в дурні. Але у вівторок одразу після другої задзвонив телефон, і Нойманн почув у трубці засапаний шепіт одного з своїх агентів, що стежили за їдальнею: “Ми схопили його!”

Тепер справа була проста. Ускладнення почалися трохи пізніше, коли виявилося, що чоловік у магістратській шапці справді працював у цій установі. Дізнавшись, що його прізвище Адам Прухналь, кинулись до вцілілих картотек “синіх мундирів”,[14] де Прухналь фігурував у списку покараних за заколотницьку комуністичну діяльність.

Нойманн відчув себе мисливським собакою, що натрапив на звіриний слід. Він знав, що не збочить із цього сліду.

6

Дуже знуджений вийшов Клосс із кабінету полковника фон Оссетцького. Старий пруссак, щойно нашпигований на львівській нараді напученнями берлінського центру, зо три години мучив Клосса, а разом з ним керівників секторів “Абверштелле Варшава”, що “треба зміцнити боротьбу з більшовицькою агентурою, яка дедалі зростає”.

Фон Оссетцького повідомили про сформування в Росії польської дивізії. Гітлерівська контррозвідка дістала також інформацію про створення при дивізії штабу, що координуватиме діяльність лівих партизанських загонів.

Після доповіді Оссетцького зав’язалася досить млява дискусія, з якої випливало, що варшавський абвер має в своєму розпорядженні надто малу кількість радіопеленгаційних установок, ще менше грошей і агентів. Принагідно було відзначено обер-лейтенанта Клосса — шеф похвалив його за організацію для агентів явочного пункту.

Коли б він знав, за що насправді служила та брудна, чотирикімнатна квартира в напівспаленому будинкові, неподалік від гетто… Коли б знав, що в квартирі, найнятій за гроші абверу, під підлогою ванни переховувались папери, за які і абвер, і гестапо дали б кожен чимало суму в “млинарках”! Ясна річ, обер-лейтенант Клосс приймав тут інколи завербованих абвером працівників німецьких канцелярій і установ, але зустрічався також з людьми, за голови яких у Генерал-губернаторстві було визначено нагороди в кілька, а то й кільканадцять тисяч злотих. Кілька разів у кабаре, яке опікував абвер, він приймав посланців Центру, вирішено було навіть, що на випадок втрати зв’язку саме тут його може знайти той, хто схоче відновити зв’язок.

Але Клосс, не моргнувши й оком, прийняв шефову похвалу. Кожне таке, сказане начальниками, слово зміцнювало його безпеку, відсувало від нього загрозу викриття. Офіцер, якого хвалить скупий на ласку фон Оссетцький, не може ні в кого викликати підозри.

Так, добряче втомлений, Клосс вийшов з