Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

— Штучний супутник СКД має стати науковою лабораторією і проміжною станцією для майбутніх подорожей у Всесвіт. Однак, зважаючи на не спростовану досі урядом Монії чутку про те, що нарада мільйонерів під керівництвом Кейз-Ола вирішила розпочати війну проти СКД, уряд Союзу Комуністичних Держав доводить до відома всіх, що гравітольот «Зоря надії» обладнаний найсучаснішою зброєю і на всяку спробу вжити проти нього силу дасть належну відсіч.

Картину зоряного неба закрив червоний прапор, пролунали позивні Союзу Комуністичних Держав. Програма повторювалась.

Кольрідж вимкнув телевізор, сів у крісло, втомлено прикрив очі.

— Сила проти сили, — сказав він тихо, ні до кого не звертаючись. — Ну, як ви тепер розцінюєте пацифізм містера Кейз-Ола?

Торн саме довбався сірником у люльці.

— Вітаю від щирого серця його далекосяжний і мудрий крок. Доки комуністи були слабкими — вони весь час вимагали заборони атомної зброї. Тож хай тепер потанцюють. Нині кожному дурневі ясно, що магнітофонний запис Наради «наймудріших» — фальшивка комуністів, бо інакше вони б не посилались на неї.

— Мабуть, я таки не дурень, бо мені це й досі не ясно. І ще мені не ясно, Торн… навіщо ти розповів Кейз-Олу про антиречовину?

Вдруге за сьогоднішній вечір у вітальні професора Торна прозвучало це запитання і вдруге залягла могильна тиша.

— Я просив тебе, Торн, не робити цього.

Не було нічого образливого в тоні голосу Кольріджа — тільки смуток та безнадійна втома людини, що зневірилась у всьому на світі. Але на Торна оця фраза вплинула, як удар батога. Він почервонів, схопився на ноги, заверещав:

— Досить! Досить! Кінець кінцем, завідую лабораторією я!

— Он як ви заговорили, Торн! — Кольрідж криво посміхнувся. — Ми були друзями сімнадцять років. Сімнадцять років мені здавалось, що ми робимо спільну справу. Ну, то що ж — маю честь! — Він неквапно підвівся, сумовитим поглядом обвів кімнату і вийшов.

— Даремно, Торн! — похитав головою Літтл. — Я дуже добре знаю Кольріджа: якщо він пориває, то назавжди. Це був ваш справжній друг. Мені шкода вас, Торн! На добраніч!

— На добраніч! — буркнув професор.

Він лишився один у великій вітальні, сів до стола, обхопив голову руками.

Справді, навіщо було плескати про антиречовину?

Торн і сам не міг збагнути, як це трапилось.

Одержавши виклик від Кейз-Ола, він у першу мить злякався. Навіть зараз гидко згадати, як затіпалось тоді серце, як виступив на чолі липкий піт, а мозок пронизала думка: «Кінець! Каторга!» А коли дізнався, що боятись нема чого, швидко опанував себе і відчув навіть радість. САМ містер Кейз-Ол запрошує НАЙВИДАТНІШОГО вченого Атомної ери СПІЛЬНО обміркувати питання про ЗАБОРОНУ АТОМНОЇ ЗБРОЇ!

Понад двадцять років працював Торн на Кейз-Ола, але бачив його тільки на екрані відеофону, та й то вряди-годи. А сьогодні вранці довелося сидіти поруч. «Облишмо всяку офіційність! — заявив Кейз-Ол. — Адже кожен з вас нічим не поступається переді мною. Ви — мозок епохи, я — її серце. Настав час підкорити серце розумові».

Їх було десять на тій нараді. Десять справді найвидатніших фізиків капіталістичного світу. Семеро з них підписали протест проти використання атомної бомби. І саме до них звертався Кейз-Ол по пораду.

А радитись, власне, не було й потреби: на столі лежав готовий законопроект. Кейз-Ол уже взявся за ручку, щоб підписати його, але раптом затримався.

— Гаразд, ми відмовляємось від використання атомної та ядерної зброї. Але ж комуністи вже мають антиречовинну бомбу. Вони скинуть її на нас, а ми… — він глузливо похитав головою і так виразно глянув на Торна, що професор не витримав:

— Антиречовину створено!

Тільки два необачно промовлені слова, а через них усе пішло шкереберть. Там, у палаці Кейз-Ола, ще можна було б заявити, що обмовився і що «створено» слід розуміти як «створимо». Але тепер — пізно. Не встиг Торн доїхати додому, в Лос-Алайн, як уже всі телецентри оголосили, що антиречовина — створена, а Торну поставлять золотий пам'ятник за життя.

— Золотий пам'ятник… Навіщо він мені? А потім — чому я повинен ховатися з своїм відкриттям?!. Може, Кольрідж просто заздрить, що його не тільки не викликали до Кейз-Ола, а й не згадали у повідомленні? Так, так, це дуже несправедливо. Негайно, завтра ж, треба виправити помилку. І перепросити Кольріджа. Він зрозуміє.

Старий втішає себе, хоч знає: справа не в пам'ятнику і не в заздрості.

— Не гаразд вийшло… Ой, як не гаразд! — Торн крутить головою, немов од зубного болю. Кольрідж — єдиний друг — уже більше ніколи не зайде до цієї вітальні. Може, тільки заради Тессі.

Згадка про Тессі ще дужче роз'ятрює душу Торнові. Він так хотів би побачити її. Але боїться зустрічі, бо не знає, як вона скінчиться.

Тік-так… Тік-так… Непомітно пересуваються на циферблаті стрілки старовинного годинника. І так само непомітно у вікна котеджу заповзають м'які півтіні світанку Першого числа Другого місяця Шістнадцятого року Атомної ери.

Сота година — нульова година. Із-за обрію виткнулись пасма золотого проміння, простяглись од усіх предметів двоїсті тіні.

До вітальні зазирнула стурбована служниця. Тихо привітався, йдучи вмиватись, професор Літтл. А Торн цього не бачить і не чує. Його погляд прикутий до кінця алейки, де в цю пору звичайно появляється Кольрідж.

І раптом професор підхопився, кинувся до вікна.

Але радісна посмішка погасла на обличчі Торна: чому Кольрідж не йде, а біжить; чому він не в комбінезоні, а в нічній піжамі?.. Що трапилось?.. Може, почалася війна?

Кольрідж блідий як смерть; він мчить навпростець, через газон до вікна.

— Торн, дзвонив Фредді Крайн.

— Про що?

— Тессі…

— Що — Тессі?!

— Тессі заблукала в космічному просторі. Її шукають уже більш як дев'яносто годин.