Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

пластмасове. Проте в ньому камінь не навалюється на голову. Дерева ховають будівлі. Вулиці не скидаються на кам’яні мішки чи колодязі. Здається, що наше місто виросло в лісі, а його вулиці й тепер впускають простори степу і високе небо.

Воксанка запам’ятала й лікарню. Тільки-но порівнялися:

— Знаєш, знаєш, як мені в животик гірчичник заліз, то мене сюди водили. І бабі з рота тут кістку виймали…

— Куди нам тепер повертати, ліворуч чи праворуч?

Мнеться: де ліво, а де право?

— Яка в тебе рука ліва, яка права?

— А чому в мене одна рука ліва, а друга права?

— Так у всіх людей.

Вулиця як паркова алея. Клумби аж горять.

— Квіток рвати не можна, — каже вона. — Знаєш, чому? Всі татки і всі мами хочуть, щоб земля була зелена, синя, червона…

— А ще тому, що квітка — це ж князівна-полівна.

— А ти мені не оповів, чому засипали криницю з живою водою. Оповідь! Я не буду проситися на руки.

Ми йдемо, і з нами йде казка.

Цар Лютий заграбастав усю землю князівни-полівни, ту саму землю, що її дало у вічний спадок сонце. Він повелів, щоб люди, яким даровано життя, називалися царськими і повік-віку забули про князівну-полівну. Все живе і мертве на тій землі стало царським. Тільки вишенька і криниця з живою водою не корилися страшному повелінню. Тоді вишеньку зрубано, а криницю засипано.

Цар Лютий зачав завойовувати інші землі. На старість він зробився ще хитрішим і заповзятішим. Порозганяв геть своїх генералів, деяких навіть повішав, обізвав себе Добрим і написав, що нема багатих і бідних, що всі люди брати. За це навіть по інших землях його стали вихваляти, бо всі люди хочуть бути братами. А тим часом цар Лютий, перекинувшись в Доброго, наказав це тільки для того, щоб йому легше завоювати весь світ. Напускав туману. Як він не старався, але всього світу не завоював, сам скоцюрбився. І перед смертю видав такі заповіді: «Ми, такий-то і перетакий, заповідаємо: земля і небо нехай скоряються тільки нам. А тому понад усе треба пильнувати, щоб засипана криниця не відкрилася і щоб зрубана вишенька не дала паростків…»

Не стало Лютого-Доброго, прийшов Темний. Він на могилі свого вчителя поклявся, що з честю виконає всі заповіді.

Передній цар, зрубавши вишеньку й засипавши криницю, дозволяв дітям гратися на тому місці. Інколи хтось оповідав дітям казочку про князівну-полівну. А цар Темний наказав стерти саме місце, щоб й сліду не було. Тоді-то на місці криниці виросло каміння. Так ніби його хтось намурував, камінь на каменеві — висока гора. І те каміння заплакало. Кап! Кап! Журно і голосно, на всі дні і на всі ночі.

Люди назвали гору Каменем Сліз.

Темному відразу й донесли про таке чудо.

— Криниця з живою водою стала каменем і плаче! — розгнівався він.

— Плаче, — шепочуть агенти, стоячи на колінах. — І люди туди йдуть і ведуть дітей.

— Гору змести, а всіх, хто йде туди поклонятися, під суд — стукнув Темний кулаком і став набивати люльку.

І зруйновано гору, а люду стільки пересуджено, що їм і числа нема. Коли дивись — кам’яна гора знову появляється. І так щоночі. Вдень її знесуть, а за ніч вона знову височить. Стоїть чорна, похмура, — зігнутий велетень, який не може підняти голови, розпрямити плечей і своїм голосом потрясати все доокруж. З каменя на камінь — кап-кап… Але хто може зібрати сльози? Вони б’ють і опікають.

А таємні агенти доносять цареві, що стята вишенька пустила своє коріння в землю, і воно пробуде там до пори, до часу.

Шукали те коріння, та так і не дошукалися…

— Я не хочу, щоб камінь плакав. Я хочу, щоб вишенька росла.

— Треба знайти Шугаєву сопілку. От кресоне блискавка, покаже шлях, вдарить грім…

— А нині бив грім, але ти злякався. Сховався до хати.

— А ти не злякалася?

— Злякався ти, злякалася і я. От коли я виросту, тоді нічого не лякатимуся. А ти мене не спинятимеш?

— Шукатимемо вдвох.

Погодилась.

Ми мовчки йдемо по каменю й не помічаємо, що він мокрий. Над нами гаснуть хмари. Незчулися, як опинилися біля центрального ринку. Купили пучок гвоздик і спускаємося по високих сходах.

— А он там живуть Мар’янка й Оленка.

— Ті, що були в тебе на дні народження?

— А коли в мене буде знов день народження? Чого він так швидко минув?

— Довго чекати, через всю осінь і через всю зиму.

— Тоді мені принесуть подарунки? А чому ми не йдемо в гості до Мар’янки й Оленки?

Я не знаю, що їй відповісти. В Мар’янки й Оленки недобрий тато. Він хотів бути співаком, поетом, але з нього вийшов тільки Патяй, тобто такий, що тільки патякає, всіх проклинає, навіть своїх дівчаток, і їхня мама не може оборонитися.

— У нас нема часу.

— Ні, ти не хочеш бачити Патяя. Він ніколи не приходить на мій день народження, бо дуже скупий і жадний.

— Ти так думаєш?

— Він ще ніколи не купив мені подаруночка.

По сходах вниз, а на гірку вгору.

— Ану, покажи, де живе Антоніна Гнатівна?

— Тьотя Цьоня? Тут.

Завертаємо в чорний хід. У ньому темно, і я беру малу на руки.

— Не будемо їхати, — каже вона.

— Боїшся ліфта?

— Не ліфта, а скрипу.

Вона затуляє вуха і заплющує очі, але ми все одно підіймаємося на ліфті. Пипка дзвінка, гавкає Пальма, відчиняються двері й Антоніна Гнатівна вигукує:

— Хто до нас прийшов!

— Я! — випалює мала, забувши про «добрий день»,