Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

татарську сарану, як вони не намагалися. І скрізь повторювалася та сама історія: місцеві зверхники відмовляли Северину Наливайку в допомозі — мовляв, хіба не бачите, яке руйнування нам бусурмани вчинили?! Справді, завдана татарами шкода була величезною, але це не пояснювало небажання міських старост і шляхтичів не допомагати запорожцям.

Також було геть незрозумілим, чому сейм не ухвалить рішення щодо захисту земель, періодично грабованих татарами? Чи не тому, що належали ці володіння руській, а не корінній польській шляхті? Іншого зрозумілого пояснення такій недбалості Северин Наливайко не бачив, хоч як гаряче намагався докопатись до суті.

Тому він дедалі частіше згадував слова покійного вже Криштофа Косинського, звернені безпосередньо до нього: «Незабаром пани магнати й до твого серця доберуться, Северине! Отоді ти мене ще згадаєш». Невже ж розжалуваний, принижений пан полковник мав тоді рацію?..

Роз'ятривши душу такими думками, пан вільний отаман, зрештою роз'палився так, що вирішив помститися всім шляхтичам, що відмовили йому зараз у військовій допомозі. Почав з Мартина Калиновського — підлого вбивці свого батька. Почав... і далі вже не міг зупинитися!

Глава 12
Тонкий розрахунок
Брацлав, вересень 1594 року

Коли стурбований війт Роман Тишкович у супроводі найзнатніших городян увійшов у простору світлицю будинку, де розташувався козацький проводир Северин Наливайко, то заговорив просто з порога, навіть не привітавшись:

— Лихо сталося, пане отамане! Шляхта біля міських стін...

— Знаю, — обірвав його отаман. — Ми тут саме радимося, що робити, отже, ти з'явився досить доречно. Дозволь мені спочатку моїх козаків дослухати, а потім я з тобою говорити стану. Добре?..

Тільки тут Роман Тишкович зметикував, що досвідчений воєначальник, напевно, знає про наближення війська шляхтичів, якщо вже про це відомо добрій половині Брацлава. Причому з огляду на майстерність козацької розвідки, про військо супротивника Северину Наливайку напевно відомо набагато більше, ніж війтові та всім міським обивателям, разом узятим...

Так воно й було. Закінчивши за якийсь час стишено радитися з якимись хвацької зовнішності хлопцями, козацький проводир обернувся до відвідувача й мовив:

— Ну, і що ж ти хотів мені повідомити, пане війте?

— Шляхта біля стін міста, пане отамане...

— Так–так, я це вже чув, — кивнув отаман. — Мене цікавить, що іще ти можеш розповісти про наших незваних гостей?

Однак тепер Роман Тишкович тільки руками розвів і заперечувально похитав головою. Наливайко ледь помітно всміхнувся й продовжив непохитно–спокійним тоном:

— Добре, тоді спитаю по–іншому. Це зрозуміло, що вийшли вони з Вінниці. А скажи–но мені, пане війте, які війська мають шляхтичі?

— Не знаю, пане отамане...

— Погано. Ну, тоді я тобі скажу: оскільки шляхетне панство готується до штурму міста, кінноти в них майже немає, якщо не вважати вершниками самих панів... Не стануть же вони пішки плестися від самої Вінниці аж сюди, під стіни Брацлава, як думаєш?!

— Не стануть, зрозуміло, не стануть!

— Ну, от і я про те саме. Отже, для штурму фортеці кіннотники й не потрібні. Тому шляхтичі привели тільки піхоту, є в них також півдюжини гармат... А до речі, пане війте, чи не підкажеш, скільки в них піхоти набереться? Хоч би приблизно.

— Звідки ж я знаю? — знову знизав плечима Роман Тишкович.

— Знову ж таки — кепсько... Отож повідомляю, що піхоти в шляхтичів близько п'яти тисяч, озброєні піхотинці переважно списами. Ну, і всякого різного люду вистачає зі сходами, мотузками, гаками й іншим приладдям, необхідним для штурму... Отакі справи.

— Ага, — кивнув розгублено війт, не знаючи, як поставитися до почутого і взагалі не розуміючи становища вільного міста Брацлава. Наливайко глянув на нього з–під примружених повік, немовби щось прикидаючи, і продовжив:

— Якщо ми, пане війте, замкнемо ворота, то можемо спокійно відсидітися: міські мури міцні, їстівних припасів у нас вистачить, вода також є. Чи правду, я кажу?

— Правду, пане отамане! Звісно ж, правду!.. — полегшено зітхнув Тишкович.

— А от і ні, — посміхнувся той.

— Ні?! Тобто чом ні?..

Війт відчув, що його тіло мимоволі вкрилося потом, через що сорочка миттю прилипла до спини.

— А отак!.. Відсидітися ми відсидимося, нема про що казати: їхніх п'ять тисяч проти двох з половиною тисяч моїх козаків, що сховалися за товстими мурами... Вони нас не здолають! Але от якщо панове шляхтичі ще більше військо зберуть — отоді нам, мабуть, непереливки буде. А панове шляхтичі можуть це зробити, хіба ні?..

Отут Тишкович і повісив голову, згадавши, яким образливим був тон послань, що їх вільний козацький отаман Северин Наливайко щедро розсилав шляхті саме з Брацлава, вимагаючи прийняти козацькі порядки й виділити кошти на утримання козацьких загонів, які зобов'язуються у свою чергу відбити будь–який несподіваний татарський напад.

Так! Мабуть, якщо Брацлав буде здобуто штурмом, пихаті шляхтичі не пошкоджують не тільки козаків, але й жителів міста, у якому їхній проводир організував свою ставку...

— І як же накажеш нам вчинити у цьому випадку, люб'язний пане війте?

— А я звідки знаю?! — перелякано вигукнув Роман Тишкович і зацьковано подивився на співрозмовника. Але одразу ж побачив, що Северин Наливайко... весело сміється! Це остаточно заплутало горопашного війта.

— Добре–добре, не стану тебе мучити й надалі! — зглянувся над сердегою вільний отаман. — Ми діятимемо у наступний спосіб: пластуни тільки–но доповіли, що шляхтичі рухаються до Брацлава так, немовби на заміську прогулянку зібралися. От тому ми сьогодні ж уночі до них у гості й навідаємося...