Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

— Ви дивовижний! — вигукнула, мені здалося, навіть патетично.

— Не дивовижний, — сказав спокійно, — а порядний. Чи тепер такі перевелися?

— Принаймні в моєму поколінні — так! — мовила щиро.

— Стривайте! — мій голос знову став подобати на її сухарики. — Я визначив тимчасово відступлені вам права на Миколину квартиру. Але не сказав про заборони.

— По-моєму, заборон поклалося досить! — потисла утлими плечиками Комп’ютерна Діва.

Але я на цього вихита не зважив; зрештою, не все ж мені говорити при цій домові — має й вона право на свої п’ять копійок.

— Перше: не вимагатимете прописки в цій квартирі. Друге! Не робитимете ремонтів та перебудов без мого дозволу та фінансування. Нічого не ламатимете й не нищитимете і не триматимете квартири в нехлюйстві — це третє. Четверте: друзів приймати можете, але не вчинятимете вакханалій. П’яте: не навдокучатимете сусідам ідіотською музикою чи ще чимось на кшталт цього. Не поселятимете в квартирі нікого стороннього. За порушення цих правил вимагатиму виселення. Чи важкі вам мої вимоги?

М’яко облила мене літеплом зі своїх мисочок, і жодної риби я в них не добачив.

— Та ні, все нормально! А коли б мене виселяли, а я не захотіла б? Дасте волю рукам?

Тоді я витяг із течки, що лежала на столі, листка.

— Усе тут записано, — мовив. — Прочитайте, підпишіться, а тоді присягнете на Біблії.

Вийняв і Біблію з течки. Вона дивилася на мене трохи зчудовано, очевидно, моя архаїчність її вразила.

— Так, присягнете на Біблії, що виконаєте все, про що домовилися, інакше хай покарає вас Бог. Тоді співчуття й жалю до вас не матиму. Чи згодні?

— Так! — урочисто сказала Комп’ютерна Діва, але в її очах заграли незнайомі досі бісики. — Ви строгий, — сказала м’яко. — Але й добрий. Коли б мені такого батька!

І послала мені повітряного поцілунка.

Як бачить читач, під час цієї акції я був сухий, декларативний та серйозний, хоч вона не дуже, часом із незначними вигинасами. Але принаймні зробила урочисту фізію, коли клялася на Біблії, хоч часом поглядала, як псичка на господаря, адже добре знала, що сконтролювати ці зобов’язання мені буде навряд чи можливо (адже живу здебільшого за Києвом). Здається, саме таку думку передавала мені через хитринку в очах, цим, однак, не зловживаючи.

— А тепер можемо піти в луги? — спитала нетерпляче, ніби цей вихід був важливіший від усієї тієї формалістики.

Відшукав підхожу до таких блукань одежу, а сам пішов перевдягтися до робочої кімнати. Коли ж повернувся, виглядала в моїй одежі смішнувато, бо штани спадали і вона намагалася елегантно підтримувати їх пальчиками.

— Чудово! — сказав, подаючи паска. — Класичний образ пейзанки, що заблукала.

— Це ви про що? — спитала підперізуючись.

Виявилося, що підперезатись могла, але дірочку в паску треба було пробивати, що мусив був учинити, тим-то на її питання не відповів.

І ми пішли в луги. А тільки-но ступила на стежку, що текла в розлитому морі квітів, ніби забула про мене. На грудях висів фотоапарат, який вряди-годи прикладала до ока; здавалося, її цікавить усе: квіти і стебла трави з якоюсь комахою на ній, бджола чи джміль у квітці, хрущі, мухи, гусінь, пташка на гілці й у небі, кузьки різної конфігурації, що снували між стебел чи їх осідлували, і т. д., тобто пірнула в цей світ із таким захопленням та упоєнням, ніби той мікросвіт далеко більший від того, з якого сюди прийшла; отже, саме цей ставав для неї справжнім, де й вона складала натуральну частку.

Віяв сухий і теплий вітер, який котив по квітах і травах вигинисті хвилі, а я подумав: чого сам, дурний, так рідко сюди виходжу, щоб напитися свіжого, запахущого повітря, що наливає тіло своєрідною, трохи дзенькучою радістю? Зрештою, «дзенькуча радість» — то були розспіви цвіркунів, яких жадібно вишуковувало око моєї Кози, яку вивів на вигул. І це нагадало мені вигули зграї жінок, що його провадив колишній чоловік цієї істоти, яка оно мотається захоплено туди й сюди, пригинається, стає на коліна, прилягає, виставляючи задка в моїх штанях, чи й зовсім кладеться плазом і вибирає, вихоплює найцікавіші кадрики з того мікросвіту, який не кожному доступний, — чи ж я в цій ситуації уподібнююся до Велимира Прутнюка? Може, й так, самокритично подумав я, але принаймні в такому випадку вигул не виглядає гротесково, тобто карикатурно.

І тут побачив, що Коза з фотоапаратом, який бовтавсь у неї на дошці грудей (бо персів практично не мала), віддалившись од мене, раптом повернулася й помчала просто через трави й квіти, сяючи розжеврілим личком і палкими очима.

— Знаєте, що побачила? — сказала захекано, зупинившись од бігу, як кобилка. — Вужа, скрученого в спіраль!

І стільки було захоплення на її назагал маловиразному личку і в щасливо розширених очах, що я замилувався її безпосередністю. А ще подумав: тільки людина з непомерлими первнями дитячості здатна захоплено відкривати світ, а ті, хто це припинив, уподібнюються до висохлих дерев-корчів, що творять гротескові й цілком модерністичні скульптури, які завжди вражали своєю понурою мертвотою, залишаючись, проте, цілком і винятково пластичними. Таких дерев було в лугах десятки, на найвиразніші я вказав Козі з фотоапаратом, але, на диво, вони її ані трохи не зацікавили, адже не належали до живого світу, отож у них годі щось відкрити, хіба мертву подобизну, до якої моя душа могла бути ближча хоч би через поважний вік.

Зрештою, Кози з фотоапаратом біля мене вже не було, маячіла віддаля біля куща й по-хлоп’ячому махала мені рукою, щоб я підійшов, бо щось хотіла показати. Рушив туди й побачив: кущ був покритий зеленими лискучими хрущами, було їх там принаймні з двадцять, і зелені їхні панцири яскраво вилискували під сонцем.

— Таке колись бачили? — прошепотіла Ж. Смикальська (до речі, коли