Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

чи що малює, — двері до кімнати, коли чинився цей акт, залишалися прочинені. Аркадій Петрович надавав цьому актові магічного значення і, може, сам у те вірив, а не лише лякав Івана. Коли все те чинилося, Пастух напевне був удома і стежив за Людмилою. А коли стежив, не міг не помітити її розсміяності чи того, що перевдяглась в ошатну сукню і тягне мольберта та малярське приладдя, — ось що могло спричинитися до вибуху. І сфери тут можуть бути ні на що, навіть у присутності чужої людини, отже, Івана. А може, через акт малювання він переставав бути чужою людиною, а переходив у «свої»? Чи ж Людмила того не знала, адже в них у домі знають усе? То чи не були її дії викликом у відповідь на брутальну сексуальну активність вітчима щодо її матері? І чи справді боялася того вибуху? Ці питання так і залишаться риторичними, бо Іван Василевський відповіді на них не дістане. Але коли б і не піддався на Людмилині круті-верті, то вибуху, можливо, не сталося. Зважмо, під час дощу Аркадій Петрович утрачав самовладання, але з тим по-своєму боровся, хай і в своєрідний спосіб, використовуючи для цього свою незаконну половину. Інтим, був переконаний Іван Василевський, мусить мати охорону (навіть з боку закону), і ніхто не має права регулювати способи, що їх уживають з’єднані в подружжі для любощів, дарма що подружжя тут було законом не скріплене. То що ж відбувалося: чи Людмила й справді використала можливість завершити свою магію павука щодо мухи, чи вона зумисне провокувала вибуха? Ця позиція важлива, бо коли головна увага її зосереджувалася на мусі, тобто Івані, то вона залишалася байдужа до Аркадія Петровича; коли ж провокувала, то байдужою її до нього аж ніяк не назвеш. Але це були пізніші думки; тоді, коли все відбувалося, Іван Василевський про них і не гадав, хоч, може, вони вже починали народжуватися, але знову-таки у змислах.)
19

Вибух стався тоді, коли Іван уже розібрався з одежі й забрався під ковдру, відчуваючи, що все його тіло нестерпно просяклося вологою. Здалося, що дім та ліжко також були нею просякнуті, отож треба було нагріти простирадло й ковдру власним тілом. А в ньому тепла не було й трошки. І тут сталося те, що влітку буває з комарами. Вони нерушно сидять десь поруч і хижо надчікують, поки жертва почне засинати. І саме в час того півсну й нападають із роздирливим дзижчанням. Так сталося й тут. Поставив, як звичайно, перед очі картинку, яка теж була античною ремінісценцією: побачив коло Колізею, де всі лави заповнені тінями в римських тогах, і всі вони з невимовною увагою дивилися на кін чи поле, на якому снували точнісінько такі ж тіні, розділені на жінок та чоловіків. І ті тіні виконували повільний і дивний танець, вона наближалася до нього, а він до неї — і пильно придивлялися, чи це часом не половина кожного. Але їх відкидало одне від одного, тобто відштовхувало, і то через те, що вибір завжди був фальшивий. І тіні наново починали того самого танка, а коли хтось половину свою знаходив, то кін покидав разом із вибраницею, а на їхнє місце сходила долі пара з тих, що сиділи на кам’яних лавах. Цю картинку можна було дивитися без кінця, тож він натис уявну кнопку, щоб зупинити танцюристів, а тоді спокійнісінько поринути в сіряві, сіро-темні хвилі. Але тут спрацював принцип комара, бо саме тоді (чи він сам переплутав кнопки, чи хтось учинив те збоку) комар ужалив напівсонну людину, тобто до вибухівки покотився по шнуру вогонь.

Із грюком відчинилися сінешні двері, які були поруч із його кімнатою, і до коридорця ввалилося щось задихане, яке сопло й плямкало.

— Суки! — загорлав цілком п’яним, а отже, розладнаним голосом Аркадій Петрович. — Виходіть стрічать хазяїна! Я прийшов вас… — і Аркадій ужив непристойного слова.

Іванові здалося, що там, за іншими дверима, що вели до хазяйської половини, ніби позривалися з сідел птахи, точніше кури, заплескали крильми й закричали-закудкудакали пронизливими тонкими голосами. За хвилю ті двері розчинилися (були-бо рипливі, й Іван міг те почути) і весь коридорець чи передпокій заповнився тими покриками. І виглядало це цілком так, як буває, коли птахи зграєю нападають на безборонну людину: кричать і б’ють дзьобами та крильми, а людина відбивається чи захищається, затуляючи руками голову.

— Суки! Суки! — верещав Аркадій Петрович. — Не трогайте мене, бо буду вас бить!

Але його вже схопили, може, й за волосся чи хтозна-як, відтак птахами стали ті тонкі й верескливі поклики; щось гупнуло, ніби хтось упав, тоді й почувся нелюдський низькотонний рев, який, коли прислухатися, був змішаний із болісними вигуками; ще по тому Іван почув, як тягли щось важке, ніби міха, і, здається, саме це важке верещало й кричало на низьких нотах.

Іван зірвався на ноги й кинувся, як був, у трусах та майці, до дверей. Відкинув защіпку, на хвилю спинився, набрав повні легені повітря й рішуче рвонув двері. Але в коридорці вже нікого не було, а шум, лайки, низький рев долинали з-за щільно зачинених хазяйських дверей. Зрештою рев обірвався, хоч перед тим Іван розібрав щось подібне до: «Люди, рятуйте!» — а що він був єдина людина, яка могла те вчинити, то, не тямлячи, що чинить, кинувся до хазяйських дверей, тим більше, що почув якісь методичні, глухі удари. Рвучко розхилив і остовпів од того, що побачив.

Обличчям до землі лежала чоловіча постать, зв’язана по всьому тілові шнуром для білизни, із завернутою набік головою і з забитою до рота якоюсь, схожою на трусики, жіночою одежиною — жіночою тому, що була рожева, а ще з мереживом. Очі Аркадія Петровича вибалушилися аж так, що майже випадали з орбіт. На ногах у нього сиділа верхи Таїсія Іванівна і щосили лупцювала свого незаконного качалкою по сідниці, примовляючи під час того вибивання:

— Піди й повісся! Піди й повісся, проклята личино, бо спáсу на тебе нема, нігодяя! Піди й повісся!

Людмила стояла уклякло спиною до Івана й навідмах лупила вітчима кулаками — Пастухове тіло звивалося й корчилося. Відтак Іван Василевський, забувши свою літературну