Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

й присвоює. Коли ж це чинилося, тобто під час акту малювання, він того через природжену тугодумність не спостеріг, але зараз, просвічуючи з допомогою первісної машини затемнені чи натякові місця, був у тому більш як переконаний. Було в ньому й інше, що Людмила, напевне, помітила, але злегковажила, сподіваючись подолати, а може, це й живило її інтереса до нього — сторожкого, нашорошеного і пильного звіра, який твердо заперечував Людмилу як половину його андрогіна, тобто напевне відчував: Людмила не та дівчина, з якою Іван міг би ввійти у серйозні стосунки, котрі, як правило, завершуються нормальним шлюбом, а інакшого стосунку з особами протилежної статі Іван Василевський зі своєю залізною та притумленою природою не допускав. Ось чому зближення з дівчиною, яке чимдалі поглиблювалося, нагадувало не природний рух до злиття різнозаряджених тіл, а втягування активнішим пасивнішого, причому активнішим чинником супроти природи ставало тіло з пасивним закладенням. Отут і був дисбаланс, який і будив у ньому звіра, тобто спричиняв лють і бажання повстати й помститися, — природна позиція раба супроти володаря за умови, що раб аж ніяк не пасивне тіло, а тільки приневолений до пасивності.

Чи не тому на статичному, завмерлому Івановому обличчі й застигла крива півусмішка, а очі стали такими, про які Людмила й сказала, малюючи їх:

— Ось вони, ваші очі!

18

А дощ продовжував іти. Власне, це вже був не дощ, а мжичка, морось, що заповнила весь простір, над яким панувала сірою водою, і та вода, бувши надто розріджена, не так опадала, як плавала в повітрі, і тільки коли відбувалося скрешення дрібних часток, витворювалися краплі, і їх уже тягло до себе земне тяжіння. Це створювало невимовну ваготу, яка чавила Іванові Василевському на мозка, і він відчував, що йому треба кудись піти, адже тут, у домі чи Сфері, панувала, може, й народжена справжньою, інша морось із тривожним надчікуванням. Не міг нічого вчити, не хотів і до бібліотечки, бо й там нічого не вивчить, блукати ж під мжичкою — безумство, друзів він не мав, упитися також щось не пускало, може, небажання уподібнюватися до Аркадія Петровича, отож здавалося, що вже не ходить із кутка в куток надто тісної клітки, а літає в ній, як ґедзь, котрого занесло в хату. І він, Іван, учинив так, як завжди, коли доїдала стума, особливо це траплялось у вихідні, — називав це «мандрами до кіна». Тобто приходив до кінотеатру, дивився фільм, виходив і йшов до іншого, де дивився другого, тоді третього, проміжки між фільмами заповнюючи переїданнями в пиріжкових чи відвідуванням виставок, якщо у вихідні працювали, чи катанням у транспорті, але це тоді, коли бувало мало людей, щоб, прихилившись до шибки, розглядати перехожих та будинки. «Мандруючи», ніколи не заводив принагідних знайомств, навіть коли траплялася оказія; голову мав порожню, груди так само, тобто ставав не людиною, а оболонкою, що, зрештою, його й урівноважувало. Загалом же, крім заданого для навчання, нічого не читав і мало чим цікавився, бо так веліла його раціоналістична природа: кіно чи виставки були для нього не духовним хлібом, а засобом збути незадіяний час, отож не вмів відрізнити фільму доброго від поганого — всі лишалися для нього однаково добрі чи погані. Вважав, що прийшов у місто тільки щоб учитися, бо це дасть згодом роботу, яку, знав, виконуватиме напівформально, напівстаранно, і це знову-таки для того, щоб забезпечити собі спокій. Єдине, чого праг: бути в житті не ліпшим і не гіршим, а коли того спокою знаходив, пізнавав те, що називав щастям. Тоді йому ставало радісно, хоч трохи й сумно, зрештою, справжня радість має бути з печальною поволокою. По тому приходила втома, яка вела його до ліжка, де й поринав у солодку пітьму. «Солодка тьма, — думав він, — ось нірвана!» Зрештою, в кінці життєвого шляху також лежала солодка пітьма, і він думав про те без жодного страху. З другого боку, здатність перебувати в таких станах робила його змислово розвиненим, ба витонченим.

Так учинив і сьогодні, відтак повернувся додому в майже порожньому трамваї, начиненім вогкістю, бо дощ таки не переставав, вряди-годи переходячи з мряки у краплепад. Вода панувала скрізь: у повітрі, речах, у камінні, асфальті, у стінах будинків, у металі, в черевиках, одежі, в кепці, в тілі — тотальне панування, навіть його втома замлоєна мокротою. І він думав про одне: дістатися до лігва і щоб там, у домі, нічого сьогодні не сталося. Бо в глибині душі не зникала й тривога; знав: час вибуху надходить. Вона була безпричинна, нераціональна, схована, схована навіть не в передпочуттях, а в очах Страшка, який сьогодні кілька разів вигулькував із води його єства, як нурець, і розтулив рота, розширюючи очі, ніби готуючись щось гукнути, але так нічого й не гукав. Але Іван знав: час вибуху таки надходить, десь поруч блукають у чорних масках тіні підривників, які закладають вибухівку, тягнуть шнура й розбігаються навсібіч, як миші — сірі миші з ошкіреними писками, що означали чи загрозу, чи насмішку. Бо хоча й був Іван істотою раціональною, але й до нього часом приходили містичні хвилини, яких не хотів розуміти, але завжди відчував. Отож саме ці змисли й товкли йому в голову, що час вибуху й надходить. А ще сьогодні стався дивний заверт голови — коли вийшов із кінотеатру і простував до іншого на четвертого фільма. І йому здалося: в розкладі сфер над головою щось змінилося чи змістилося, бо в цьому світі не буває стандарту, хоч би як люди щодо того старалися. Здавалося, стандарт — це і є той спокій, якого й сам шукав; ось він є, ось він — усталений нерушно й безсумнівно, але саме тоді на нього починала свій похід заглада. В це вірив, і саме це було в ньому рушієм песимізму, який не давав змоги прийняти в душу хоч якусь вартість життя та світу. Бо заглада — це те саме, що діти в батьків. Творять їх у любові та піднесенні, із задоволенням і без, а потім через них плачуть; зрештою, саме діти — зумовлювачі смерті людини. «Оцей дощ, — подумав він, дивлячись у трамвайне вікно, — і є таким плачем».

(Пізніше думав, що вибух таки стався через нього. Людмила не робила секрету, що готується його малювати