Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

стогонів. І побачила поряд з його головою велику калюжу крові. Це було страшно. Він бився в конвульсіях, а поряд з шиєю — велика калюжа крові.

Наталя Чернушич: Тієї ночі в нього стався рецидив інфекції. А плюс до тієї проблеми додалось іще те, що він не мав сил дихати. Лікарям довелось підключити його до апарату.

Яна Крех: Мій синочок дихав через трубку, їв через трубку… Але не здавався… Він продовжував усміхатись…

Пилип: Боже, той звук вентиляторів чується мені ще досі.

Анна: Та він не здавався. Він хотів продовжувати лікування. Казав, що має донести до людей все, що знає про хворобу. Це була його мета. Він не хотів іти, не досягнувши її.

Макс: Мені здається, що він надіявся на чудо. Хоч і завжди казав, що всі чудеса, які мали з ним статися, сталися, але десь глибоко в серці він надіявся на чудо.

Тетяна Крикун, подруга Бенедикта: Коли я приходила до нього в лікарню, я весь час йому щось розповідала. Зачитувала статті про нього, рецензії на його книгу. Думаю, йому це додавало сил.

Анна: Він мені казав, що його надихала наша підтримка, бо в той час він відчував тільки біль… Як він казав, «страшенний, диявольський біль». Його тримала наша підтримка. А нас, в свою чергу, тримала його витримка. Часто він кудись подумки відлітав… Моргав, був у свідомості, але відсутній… Казав, що тільки наші голоси повертали його до життя і реальності.

Наталя Чернушич: Він пробув у лікарні три довгі тижні. Признаюсь, всі вони були насичені муками для нього. Це було жахливо. Але він все, що міг, — витерпів.

Рута: Інколи, коли йому ставало легше… ну це так, відносно… він просив організовувати йому зустрічі і прес-конференції про бічний склероз. Ми забирали його з лікарні, і він ділився з іншими своїм досвідом.

Пилип: Просто він сам знайомився з тією хворобою. І кожного разу, коли дізнавався про неї щось нове, хотів поділитися з іншими, щоб тим людям, на яких це тільки чекає, не було так страшно, як йому.

Макс: Я був на кількох таких зустрічах. Бачив, як він тим своїм комп’ютерним голосом змушував плакати цілі зали. Всі люди слухали його, заливалися слізьми, навіть коли він жартував… Мовляв, «як нам жаль того хлопчика». А мені ставало просто дивно… Для них усіх це була сентиментальна історія, а для нас це було життя.

Анна: Я була проти тих зустрічей. Усі вони дуже його виснажували. Після них його повертали в лікарню і він проходив додаткові, жахливо болісні процедури. Я не могла на це дивитися. Він катував сам себе. Просила його, благала… Але коли він дивився на мене своїм поглядом… Ех… я не могла боротися з ним. Я знала, що він має рацію… Що він повинен це робити…

Наталя Чернушич: Після цих зустрічей інфекція посилювалась. В області шиї набирався гній, і інколи лікарі не могли знайти вену, щоб поставити катетер… У такі моменти його життя висіло на волосині. Але він, як тільки йому ставало легше, знову залишав лікарню і вирушав на прес-конференції.

Яна Крех: Інколи я питала у нього, чи йому боляче, то він відповідав, що ні… Знаю, що він лукавив… Навіть тоді він думав про мене. Але яку ж то треба мати силу, щоб, коли ти мало не помираєш від болю, казати, що тобі нічого не болить?

Макс: Насправді йому було неймовірно боляче. Це були найболючіші тортури в його житті. Це було помітно по очах. І хоч він нам брехав, ми всі бачили, що він слабне.

Ліза: Тоді ми всі часто бачили кров.

У що він вірив?

Рута: У нашу з ним справу. Безмежно вірив. Зараз, щоб мені знайти натхнення, варто тільки згадати його погляд. Цілеспрямований погляд, іскристий такий, знаєте. Він хотів, щоб люди чули ці слова, читали його вірші… і не здавалися.

Ліза: У долю. Він був впевнений у тому, що все відбувається так, як відбувається, — не просто так. Що він неспроста втік з дому саме у наше місто.

Макс: Якщо поглянути збоку на всю цю історію, дійсно можна повірити в долю. Він приїжджає в місто, знайомиться з Анною, вона його записує в школу поезії, де він знайомиться з Рутою, з якою він разом здобуває свої вершини… Веселий ланцюжок, ге?

Тетяна Крикун: Ще до лікарні він почав цікавитися Церквою, релігією, Ісусом. Він часто просив мене сходити з ним у церкву. Думаю, він шукав щось, щоб йому було легко все пережити.

Яка Крех: Він часто мене питав про Бога після тих походів до церкви. Він шукав відповіді на глибокі питання. Шукав спокою для душі.

Анна: Церква, безперечно, йому допомагала. Він мені казав, що за все своє життя він нечасто туди навідувався. Також казав, що жаліє про це. Його заворожувала історія про Ісуса; про те, що Він віддав своє життя заради спасіння людей.

Як він провів останні дні свого життя?

Анна: Він перестав писати. Спочатку це було дуже страшно розуміти… Розуміти, що він навіть перестав пробувати… Такого навіть я не очікувала. Це ніби як ваш друг, який завжди посміхається, раптом перестав це робити. Моторошно. Панічний страх невідворотного кінця.

Наталя Чернушич: Він був у лікарні до третього березня минулого року, а потім виявив бажання виписатись. Пам’ятаю, після його виписки я взяла відпустку. Я повинна була відійти від вражень, які мала, коли лікувала його. Він похитнув мій світ, ви